Давид Чичкан
Сьогодні Давиду Чичкану мало б виповнитися 40 років, але 10 серпня 2025 року він загинув у боях.
«Важко стисло описати Давида, бо він був особистістю дуже великого масштабу. Давид був людиною видатного розуму. Він був не просто художником — він був інтелектуалом та візіонером. Його мистецька практика була невіддільною від громадського активізму і була спрямована на трансформацію суспільства, підвищення політичної грамотності та публічного дискурсу», — говорить Ганна Циба, дружина Давида.
Давид був видатним митцем, громадським активістом, другом і товаришем, однією з найпомітніших фігур українського анархістського руху. Його втрата стала болісним ударом для антиавторитарної та мистецької спільноти, для родини та близьких.
Для нас важливо зберегти його спадщину — культурну й політичну. Берегти її так само уважно і чесно, як він сам працював із пам’яттю про антиавторитаріїв, що воюють, про полеглих побратимів та посестер і про рух, частиною якого був.
З цієї нагоди ми публікуємо велике інтерв’ю з Ганною Цибою — розмову про те, ким був Давид, про його роль у русі та культурі й про те, як зберегти пам’ять про нього та інших полеглих.Інтерв’ю створено в рамках проєкту Decolonising Cultures of Remembrance.
Матеріал підготовлено у партнерстві з Educat Collective.
Розкажи, будь ласка, хто ти?
Я Ганна Циба — вдова Давида Чичкана, художника та анархіста, воїна-добровольця, який захищав Україну у складі мінометного підрозділу Збройних сил України та загинув у серпні 2025 року під час бою на Запорізькому напрямку. Також я мама нашого сина.
Моя професійна діяльність пов’язана із журналістикою, сучасним мистецтвом та візуальною культурою. Я працювала як арткритикиня, кураторка та менеджерка мистецьких проєктів. У лютому 2022 року я отримала запрошення долучитися до команди міжнародного офісу BBC. Як зараз пам’ятаю, як вони мені зателефонували за годину до відкриття виставки Давида “Стрічки та трикутники” у Львівському муніципальному артцентрі. Відтоді моє життя сильно змінилося, але я досі працюю журналісткою BBC News в Києві.
Як би ти коротко описала, ким був Давид?
Важко стисло описати Давида, бо він був особистістю дуже великого масштабу. Давид був людиною видатного розуму. Він був не просто художником — він був інтелектуалом та візіонером. Його мистецька практика була невіддільною від громадського активізму і була спрямована на трансформацію суспільства, підвищення політичної грамотності та публічного дискурсу.
Водночас Давид був скромним і дуже порядним — такі люди рідко трапляються. З поваги до тяжкої праці людей, Давид працював в одній із найскладніших художніх технік — графіці. Дуже старанно, дуже довго відпрацьовував кожну свою роботу.
Як відомий художник, він міг уникнути військової служби або обрати не бойову спеціальність, як це часто роблять публічні люди. Вже відомий у світі митець, на початку вторгнення Давид отримав чимало запрошень від інституцій з-за кордону і міг би за сприяння українського міністерства культури легко виїхати, як це зробили чимало людей, залучених у поле сучасного мистецтва, — жити та мати виставки в Європі. Однак він відмовився від свого привілею із солідарності з тими, хто його не мають, і пішов добровольцем воювати на фронт, долучившись до мінометного підрозділу, де служили інші бійці-анархісти.
Варто підкреслити, що Давид поки що залишається єдиним дійсно відомим митцем, який воював на передовій. Мені особисто здається, що публічних людей в цілому не мобілізують. Очевидно, виходячи з логіки бронювання на робочих місцях, їх вважають більш цінними для суспільства. Однак Давид не приймав такої логіки. Він вважав несправедливим і неправильним сам принцип, за яким чиєсь життя вважається ціннішим за життя іншого. Для нього було неприйнятно, що класова приналежність або символічний капітал може визначати цінність людського життя. Він відмовився скористатися своїм символічним капіталом — як людина лівих поглядів і просто як порядна людина.
Давид був чудовим, красивим в усіх сенсах. Його неможливо було не любити. Ним неможливо було не милуватися. До всіх чеснот у нього були найтонше почуття гумору та найдотепніші жарти. Особисто для мене він був окремою планетою, на якій я жила і продовжую жити. Я і тепер маю можливість жити у світі, який створив Давид. Це не лише його роботи, а й кола дружби та солідарності, бачення та дискурси, які він поширював. Тому я не готова говорити про Давида в минулому часі. Він продовжується.
Розкажи про мистецтво Давида. Чим воно є для тебе і чим воно було для нього?
Для Давида мистецтво було його сродною працею. Воно його годувало. Хоча він ніколи не робив комерційного мистецтва, тільки концептуальне. Водночас у нього не було сакрального ставлення до мистецтва як до речі в собі. Він — як і я — сприймав мистецтво радше як інструмент впливу на суспільство, дуже безпосередній та дієвий. Як спосіб через образ звертатися до глядача, провокуючи його замислитися або дізнатися про революційні, авангардні, філософські та соціальні ідеї.
І хоча головним у роботах Давида залишається зміст, для нього була надзвичайно важливою якість зображення. Він дуже ретельно працював над кожною роботою, постійно розвивав свою техніку. Давид експериментував із різними медіа, але саме графіка аквареллю на папері залишалася для нього найбільш важливим напрямком. У графіці та живописі він напрацював свою дуже впізнавану художню мову, естетику, яку неможливо сплутати з жодною іншою.
Кожна серія робіт Давида — це завжди цілісний концептуальний проєкт, часто дослідницький. Він багато читав як сучасних філософів, так і текстів та листувань історичних діячів, які його цікавили, зокрема українських модерністів. Тому через його роботи нерідко можна дізнатися щось про історію України або світу — здебільшого пов’язане з лівими, антиавторитарними явищами. У його наративах постійно звучали ідеї солідарності, підтримки, взаємодії. Його мистецтво було свідомим і спонукало вчитися, читати та думати, як робив він сам.
Для мене мистецтво Давида — створений ним всесвіт, прекрасний, складний, насичений. Дуже боляче, що не буде більше нових робіт Давида, але він створив чимало проєктів, які ще належить дослідити та описати мистецтвознавицям та критикам. Давид дуже багато працював і зробив багато. Ще стільки сенсів та повідомлень буде знайдено в його роботах у майбутньому.
Ми з Давидом почали працювати разом фактично з моменту нашого знайомства. І зараз я продовжую працювати з його доробком як кураторка та дослідниця, бо, по-перше, це тримає мене, а по-друге, Давид був і залишається тим художником та мислителем, чия практика та філософія і надалі цікавлять мене найбільше як з особистого, так і з професійного погляду. Також для мене його мистецтво сьогодні є засобом певного ескапізму. Тим місцем, куди я йду, коли мені стає нестерпно.
Ти вже згадувала про радикальність і політичність мистецтва Давида. Наступне питання — про цінності й принципи, які були для нього визначальними. Можливо, ти хочеш щось додати?
Давид не просто декларував цінності — він їх послідовно впроваджував і боровся за них на кожному етапі життя, заплативши за це, зрештою, найвищу ціну. Давид багато акцентував на тому, що він анархіст та лівак, бо мало хто тепер наважується на таку політичну заяву. В українському суспільстві озвучувати подібні ідеї в публічному полі не популярно і навіть небезпечно. Через це на Давида часто нападали ультраправі: фізично на вулицях або нищили чи зривали його виставки, здійснювали над ним цензуру насиллям. Вони його добре знали як піонера антифашистського та анархістського руху в незалежній Україні й не могли пробачити йому публічності. Але Давид не дав себе залякати та ніколи не зрадив своїх ідей, він обстоював своє право бути лівим як в Україні, так і у світі — адже образ українського лівого непопулярний не лише в українському суспільстві, але й серед західних ліволібералів, які, завдячуючи російській пропаганді, звикли вважати всіх українців радикальними націоналістами.
З 2014 року Давид послідовно вів маловидимий, але дуже виснажливий бій у листуваннях, інтерв’ю та публічних виступах, доводячи всьому світу, що українські ліві та соціалісти не просто існують, а живуть в Україні та пов’язують із нею своє майбутнє і захищають її ціною власного життя та здоров’я. Водночас він доводив українцям, як він сам говорив, що сучасний український комуніст — це не ворог українського суспільства, а послідовник історичної української традиції прогресивної лівої думки та борець за справедливість.
Мені, чесно кажучи, прикро, що Давид був змушений так багато на цьому наголошувати, бо це відвертало увагу від нього самого, від його цікавої, глибокої і непересічної особистості. Я розділяю політичні погляди Давида, але не підтримую сектантство. Мені не імпонує те, що Давид обирав залишатися в тіні течії, колективного суб’єкта анархістів.
Вважаю, що Давид був анархістом та феміністом через тяжіння до справедливості та бажання змінити життя менш привілейованих на краще тут і зараз. Мені здається, що Давид сприймав антиавторитарну ліву ідею з її закликом до солідарності як логічне продовження людської порядності та інтелігентності, хоча цінував наявність теоретичного підґрунтя, яке можна було б досліджувати та про яке сперечатися.
Давид дуже любив Україну за її неімперську, анархістську, секулярну природу, любив українство, добре знав українську історію. І дуже цінував, що в Україні не просто є ліва традиція, а й сам проєкт української держави є насправді лівим, створеним українськими соціалістами модерної доби. Він взагалі вважав більшість українців соціалістами. І це не безпідставно, адже насправді більшість українців тяжіє до демократії й часто є неусвідомленими соціал-демократами. Напевно, найбільша проблема нашого суспільства в тому, що українці в різних поколіннях залишаються здебільшого політично необізнаними та зберігають патерналізм свідомості як наслідок радянського досвіду.
Як анархіст, Давид довгий час відкидав ідею держави. Однак на практиці, з огляду на глобальний капіталізм та поширення транснаціональних корпорацій з їхньою експлуатацією робітників, а також на нові військові конфлікти, спричинені загостренням старих імперських амбіцій, існування національних модерних держав виявилось альтернативою цьому новому світопорядку, що постав “у кінці історії”. Лише існування української держави та консолідація нашого суспільства довкола наших демократичних цінностей наразі зупиняють поширення російського імперського фашизму в Європі. Як справжній антифашист, Давид зі зброєю в руках давав йому відсіч у лавах ЗСУ.
Як ти сприйняла його рішення доєднатися до армії?
У мене не було вибору. Давид так вирішив. Усе, що мені залишалося, — це намагатися відтягнути момент його мобілізації. І я робила це під різними приводами. Проте в якийсь момент Давид прийняв рішення, і я розуміла, що воно для нього важливе. Це рішення було продовження не лише його політичного шляху, публічної ролі, а й його людяності. Це рішення — те, ким він був. І я дуже його за це поважаю. Я не могла його відрадити. Тому намагалася підтримувати. Я була впевнена, що Давид обов’язково повернеться. Мені здавалося, що його сміливість та принциповість мають бути винагороджені. Я сподівалась, що з часом Давид втомиться від тяжкої бойової роботи та переведеться на іншу службу, адже хоча йому, як добровольцю, не бракувало мотивації, він мав досить серйозні проблеми зі здоров’ям. На жаль, нам випало так мало часу.
Я дуже картаю себе за те, що відпустила його. Але розумію, що він не зміг би жити в безпеці десь за кордоном і виховувати нашу дитину, коли в Україні в цей час гинуть діти й літні люди, а жінки воюють в окопах. А обрати небойову службу, коли товариші на передовій, для нього також було неприйнятно. Адже він все життя послідовно захищав справедливість ціною власного здоров’я. Він узагалі був дуже сміливою людиною і був готовий боротися зі значно більшим та сильнішим злом. Як антифашист, Давид брав участь у вуличних сутичках з ультраправими, яких завжди було більше. Він був таким сильним, що я вважала його безсмертним. Я була до всього готова, окрім того, що його може не стати. Я цього і досі не можу прийняти.
Як ваша родина справляється із втратою? Чи потрібна вам підтримка?
У нас маленький син. Давид його дуже любив. На жаль, їм так мало судилося побути разом. Давид приїздив до нас декілька разів з фронту, але досить коротко. А коли Давид загинув, Несторові було лише пів року.
Дуже шкодую, що Давид не виховує дитину, що у Нестора не буде Давида. Жалію Давида, що він не бачить, як росте наш хлопчик. Але я розумію, що моє завдання — зробити так, щоб синок знав і любив свого тата. Тепер я за двох батьків.
Я зосереджена на тому, що дитина потребує мене, і на тому, що потрібно продовжувати справу Давида. Я дуже хочу зберегти створений ним світ. Мені допомагають батьки та близькі люди.
Допомогти нам можна, поширюючи ідеї Давида, його роботи. Розповідаючи в усьому світі про нього і те, за що він боровся. Я дуже вітаю усі ініціативи з комеморації Давида, публікації та експонування його робіт.
Як для тебе змінилося саме поняття пам’яті після його загибелі?
Я сприймаю пам’ять буквально як пам’ятання. Я дуже боюся, що з часом я можу щось про нього забути, якісь деталі його зовнішності або інтонації. Це для мене дуже страшно. Не знаю, як боротися із часом, але я збираюся робити це з усіх сил.
Бо пам’ять — це все, що залишається. У пам’яті можна викликати не лише голос чи образ, не лише спогади про окремі події, а й відчуття живої присутності, тепла, взаємодії з Давидом. Ми живемо в цифрову добу, і я маю фото та відео Давида. Але це інше. Тому я нічого не міняю у нас вдома, щоб якомога довше зберегти ефект його просторової присутності. Я не хочу, щоб Давид перетворився на спогад.
Похорон Давида став своєрідною публічною анархістською акцією в центрі Києва під час війни. Навіть після загибелі він надихнув людей на таку форму політичної присутності.
Це справді було так. На Майдані Незалежності вперше замайоріли разом десятки анархістських прапорів: чорні, діагональні червоно-, зелено-, фіолетово-чорні. Таке до цього можливо було побачити лише на картинах Давида. Це була його мрія. На жаль, йому вдалося її здійснити лише ціною власного життя. Давид зібрав на Майдані сотні людей, але, на жаль, із такої страшної нагоди.
Деякі люди дійсно сприйняли прощання з Давидом як політичну акцію та прийшли з прапорами, з організаційною символікою, зокрема з прапором організації “Військові ЛГБТ+”. Я знаю, що цій організації доводиться ховатися і проводити акції вшанування своїх загиблих на Майдані не публічно, бо підіймати такі стяги може бути небезпечно. Але Давид створив для них безпечний простір, і в день його похорону на Майдані Незалежності майорів і ЛГБТ-стяг і прапор організації. Вони не питали у нас дозволу, просто прийшли зі своїми прапорами.
Дуже важливо, що під час прощання з Давидом звучали політичні промови, зокрема виступ нашого друга, військового та активіста Лесика, який після загибелі Давида став найбільш артикульованим публічним голосом антиавторитарних лівих. Раніше Давид був цим голосом. Він завжди говорив політично та артикульовано. Він, мабуть, був найпублічнішим анархістом в Україні. І водночас — найбільш політичним художником, який поєднав в одне два середовища: активістське і мистецьке. Він підіймав рівень дискурсу в художньому полі й водночас робив анархістів більш видимими.
Я думаю, Давид зрадів би тому, що його похорон перетворився на політичну подію. І оцінив би естетику. Шкода, що він не міг бачити, як це було.
Чи бачиш ти ризик, що історії анархістів на війні будуть стерті або переписані?
Ні, доки будуть живі інші анархіст_ки, які берегтимуть пам’ять про полеглих. Анархізм передусім є справою анархістів. Щобільше, оскільки анархізм, попри свою інтернаціональність, явище не настільки масове, то багато людей у русі знають одне одного особисто, як знають своїх історичних діячів. Це стійка спільнота, яка зберігає імена і передає пам’ять про своїх героїв із покоління в покоління.
Давид, наприклад, іноді дивився архівне відео з похорону Петра Кропоткіна. На це прощання більшовики випустили з в’язниць понад тридцять тисяч анархістів та есерів задля картинки для західних делегацій. Наприкінці того дня всіх цих людей знову заарештували, а згодом стратили. Тому Давид колись навіть плакав, переглядаючи ці архівні кадри.
Як зробити ці історії видимими для широкого загалу — питання більш проблематичне. Я вважаю, що це — виклик. Однак всередині спільноти анархістів і прогресивної лівиці загалом ця пам’ять буде збережена на століття. Я впевнена, що для майбутніх анархістів в Україні й у світі Давид і його побратими та посестри, які воювали й загинули, будуть героями.
Але як зробити цю історію видимою для ширшого суспільства?
Давид багато працював над тим, щоб зробити видимою для українців та світу участь українських анархісток та антиавторитарних лівих у війні. Він, зокрема, створив серію портретів цих людей, окремо зображуючи вже загиблих товаришів. Він працював над цією серією з 2022 року до своєї мобілізації у 2024 році. Це великі графічні роботи, у кожну з яких Давид вклав душу. Цей проєкт був дуже важливим для Давида, бо в ньому він оспівував красу наших героїчних товаришів і товаришок. Під назвою “Зі стрічками та прапорами” ця серія портретів мала бути представлена в Одеському художньому музеї у 2024 році у своїй найбільшій повноті. Однак на догоду цивільним “активістам” з організації “Традиція та порядок” музей скасував виставку Давида. Я досі не можу повірити, але під час війни національний музей відмовився показати портрети чинних військових та вже загиблих героїв, тому що вони є носіями лівих політичних поглядів. Як написав хтось із правих, хто брав участь у кампанії в соціальних мережах, направленій на закриття виставки, “кого хвилюють дохлі ліваки”? Давид звик до постійних переслідувань з боку ультраправих, які у 2017 році фізично напали на його виставку в Києві й пошкодили роботи. Але акт цензури у музеї під час війни став для нього дуже болісним, бо музей відмовився показати портрети людей, яких він вважав героями. У такий спосіб музей також знецінив усю його працю за два роки. Тому Давид вирішив не продовжувати й навіть замалював чорним небосхил на груповому портреті загиблих товаришів, на якому він, як на іконостасі, два роки домальовував нові обличчя. Як виявилося, це були останні роботи Давида, а на портреті тепер має бути зображений він сам.
Коли Давид загинув, стало зрозуміло, що ніхто не зможе так оспівувати та змальовувати антиавторитарних ліваків та анархістів серед військових, як це робив він. Що більше, як виявилося, ніхто, окрім Давида, не вів статистики загиблих товаришів. Я певною мірою підхопила справу Давида, бо серед загиблих тепер і він, а я зараз живу тим, що намагаюсь створити місця для його комеморації. Я вдячна товаришкам, побратимам Давида і “Колективам Солідарності” за те, що мене всі підтримали. Ми зробили разом прості дії: встановили діагональні прапорці на стихійному місці пам’яті на Майдані Незалежності, посадили дерева на місцях, де любив гуляти Давид та його побратими й посестри, і де вже є посаджені дерева на честь перших загиблих товаришів. Попри очевидність і, можливо, банальність цих дій, їх було важливо зробити, бо це була щира і терапевтична колективна практика. Яка, я гадаю, буде продовжуватися, адже ми можемо бачити її результати: у місті з’явилися місця комеморації наших загиблих. А те, що ці місця серед природи, що вони не офіційні, мені здається, радше позитивно, бо це місця на перетині наших повсякденних стежок, серед життя, а не в якомусь відокремленому скульптурному гетто.
Звісно, чудово було б створити в Києві чи іншому українському місті сквер пам’яті загиблих анархістів, названий так офіційно, позначений на картах. Але я боюся, що наше суспільство, яке так легко прийняло скасування виставки їхніх портретів, до такого ще не готове. Вважаю, що зробити такий сквер можливим — це завдання для живих та цивільних, бо поки захисники та захисниці борються проти імперських загарбників, ми маємо боротися за їхні інтереси, за їхню представленість, за те, щоб їхні імена були вписані в історію української боротьби проти російського фашизму. Ми маємо вибороти для загиблих місце в пантеоні українських героїв саме як для людей з політичними поглядами. Бо без деталей та персоналізації для наступних поколінь рано чи пізно імена героїв сучасності перетворяться на пусті означники.
Що б ти хотіла, аби люди зрозуміли не про Давида, а про нас самих — через його спадщину, через цю втрату?
Втрату Давида неможливо нічим заповнити й перекрити ні в художньому полі, ні в політичному. Він був унікальним. Він відігравав дуже важливу роль у нашому суспільстві. Він був орієнтиром і авангардистом. Всі це відчули та зрозуміли, коли його не стало.
Давид та інші захисники й захисниці зробили неможливий для сучасної людини вибір. Адже сучасна людина, як частина суспільства індивідуалізму та споживання, передусім тяжіє до комфорту й насолоди. А вони відмовились від свого особистого життя, інтересів, кар’єри, майбутнього, відмовились від побутового комфорту, відмовились від своєї свободи, натомість погодились на довічне рабство фізично виснажливої та психологічно руйнівної щоденної праці, від якої не можливо звільнитись попри вигорання в усіх сенсах слова. Вони втрачають своє здоров’я і найцінніше, що у людини є — її лише одне життя.
Те, наскільки цей вибір неможливий, стає наочно зрозумілим, якщо подивитись на більшість людей у сусідніх країнах: вони не готові навіть помислити про перспективу розширення війни, бо це змусило б їх вийти із зони власного комфорту. Далеко не кожна людина в Україні також готова зробити цей вибір. Я, наприклад, на це ще не готова.
Але Давид жив своє життя так, що цей вибір був для нього очевидним. Він жив політично та свідомо, послідовно діяв відповідно до своїх переконань і заявлених цінностей. Він був пасіонарієм не лише в юності. Він завжди обирав боротьбу: проти несправедливості та пригноблення, за краще суспільство, за рівність прав, за тих, хто слабший, за ідеали, які він поділяв, за історичну правду, за досконалість художньої мови. Тому він поклав своє життя у боротьбі проти російського імперського фашизму та постправди, за українську демократію, за наше вільне суспільство, за нашу соціальну конституцію, за модерний лівий проєкт української держави, за прогресивне та політично артикульоване майбутнє України, яке він візуалізував і омріяв.
Колись Давид сказав мені, що люди, які жили на зламі ХІХ–XX століть, здаються йому цікавішими за сучасників, адже сучасних людей найбільше цікавить, як вони виглядають, що вони споживають, наскільки вони особливі. А в той час люди виглядали здебільшого одноманітно, але відрізнялися ідеологічними переконаннями та приналежністю до цілого розмаїття різних політичних течій. Захоплюючись політичною грамотністю людей модерної доби, Давид натхненно досліджував тексти та листування українських лівих інтелектуалів того часу, зокрема Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Драгоманова. У своїх роботах Давид вступив у позачасовий діалог із ними. Він і сам був людиною з тієї доби, коли люди горіли ідеями та ідеалами, принципово готові віддати за них життя. Давид був революціонером і загинув як революціонер.