Завжди важко описати відчуття спустошення, злості, несправедливості та суму, що настає, коли ти дізнаєшся про загибель на війні людини, яку ти знав. Тоді культура комеморації й архівація історій життя загиблих допомагають зафіксувати й зберегти їхні ідеї та цінності й прожити втрату як на особистому рівні, так і на колективному.

Але що відбувається, коли памʼять стає інструментом репресії?

Одним із таких випадків є ситуація з добровольцями з білорусі та росії, які воюють на боці України. Памʼять про них часто змушена залишатися непублічною, фрагментарною або анонімною, адже будь-яка видимість може бути використана режимами як підстава для репресій проти їхніх родин і близьких.

У цьому інтерв’ю білоруський доброволець поділився власною візією щодо вшанування пам’яті загиблих білорусів.Інтерв’ю створено в межах проєкту Decolonising Cultures of Remembrance. Матеріал підготовлено у партнерстві з Educat Collective.

---

Почнемо з головної, мабуть, проблеми, з якою стикаються білоруси, коли хтось помирає. Це проблема не в увічненні пам’яті як такій, а в ставленні української держави до цього — родичі не можуть отримати жодної компенсації у разі смерті або зникнення безвісти білоруського добровольця.

Восени 2022 року було ухвалено популістське рішення, яке влада досі не може скасувати. Воно наче мало на меті унеможливити отримання грошей лише тим, хто фактично проживає в Росії та Білорусі, але насправді українські дружини білоруських добровольців теж їх не отримують. Не знаю, яка ситуація у російських добровольців, але уявляю, що там так само. Ми приїхали сюди не за компенсаціями для наших рідних, але це дуже показове ставлення української держави до білорусів і росіян, які воюють на боці України.

А друга проблема, яка пов’язана безпосередньо з меморіалізацією — це ставлення білоруської влади до білоруських добровольців, які воюють на боці України. Воно не те що різко негативне, а нас ненавидять і бояться. Тож ми постаємо перед владою як головні вороги держави. Бо будь-який білорус зі зброєю в руках — це страшна загроза для авторитарного, напівфашистського режиму Лукашенка.

Наприклад, полк імені Кастуся Калиновського у Білорусі визнаний терористичною організацією. Він є найбільшим і наймедійнішим білоруським підрозділом і, на жаль, має найбільшу кількість загиблих бійців. Тож будь-який контакт з нами може бути досить суворо покараний владою — це 10-20 років ув’язнення. Оскільки вони не можуть дістати нас, то вони нападають на родини добровольців. І режим, загалом, не робить жодних винятків. Незалежно від того, чи підтримуєш ти контакт зі своїми родичами, але вони все одно можуть стати жертвами репресій. Тож, щоб не наражати свої сім’ї на небезпеку, дуже багато білоруських добровольців приховують свої обличчя й особистості.

Бути білоруським бійцем з відкритим обличчям — це, по суті, привілей. Водночас це приносить із собою чимало проблем через сильний тиск на близьких.

І ось ми підійшли до головного питання: що ж тоді робити з білорусами, які загинули на війні та чиї обличчя були приховані?

Є кілька варіантів. Найпоширеніший — це коли про загиблу людину не публікується жодної інформації. Таку практику застосовував полк Калиновського, про інші білоруські підрозділи я не знаю, оскільки їх є декілька. Але полк її застосовував так: публікували фотографію людини, зафарбовану чорним так, що залишався лише контур, і позивний. 

І це лише у випадках, коли позивний можна було розкрити. Бо, на жаль, серед наших товаришів були люди, у яких навіть позивні не можна було опублікувати, оскільки це одразу поставило б під загрозу їхні родини. Тож першим і найголовнішим обрядом, можна сказати, білоруської пам’яті є створення цих анонімних публікацій про загиблих.

Так трапляється, що коли білоруські силові структури дізнаються про смерть бійця, то його обличчя можуть через деякий час опублікувати. Буває так, що журналісти-виродки, у гонитві за сенсацією, по своїй дурості публікують справжні дані людини, інформацію, де і як вона померла, також знаходять її акаунти в соцмережах, наражаючи на небезпеку рідних загиблого.

Бувають також випадки, коли люди змушені тікати з Білорусі просто тому, що до них приходили силовики, дізнавшись про загиблого, і лише після виїзду за кордон можна було показати фотографію. І таких випадків багато. 

На жаль, велика кількість наших побратимів наразі залишається анонімними, і лише тоді, коли в Білорусі зміниться політичний режим і припиняться переслідування родин добровольців, можна буде відкрито назвати імена цих людей.

Ще одна особливість: найчастіше за все білоруських добровольців кремують, проте їхній прах не можна передати до Білорусі. Це величезна проблема. Цих людей або ховають у колумбаріях, якщо на це є дозвіл від їхніх родичів, або просто чекають, поки хтось з рідних зможе приїхати забрати урну. 

А з огляду на те, що Білорусь де-факто перебуває у стані війни з Україною, у людей немає такої можливості. Навіть якщо їм вдасться потрапити на територію України, що саме по собі проблематично, то, повернувшись до Білорусі, вони в 99 випадках зі 100 будуть затримані й, можливо, засуджені за тероризм або державну зраду.

Трохи більше пощастило тим, хто мав тут родичів — в них була змога тут поховати. Знаю, що навіть проводилися належні церемонії прощання. Мені також відомо, що прах деяких наших побратимів було перевезено до Європи, і поміщено в колумбарії. Їх помістили туди з наміром пізніше привезти цей прах до Білорусі.

Бо якщо вже відбулося поховання в Україні, то вивезти прах стає неможливо, а з Європи — можливо. І так виходить, що прощання з білоруськими воїнами відбувається одразу кілька разів.

Наприклад, десь ближче до зони бойових дій відбувається невелике прощання з побратимами. Потім друге, більш урочисте, найімовірніше, відбудеться в Києві, — це залежить від того, чи була людина публічною особою, чи ні. А після цього може бути ще одне, на польській території, куди рідні цієї людини відвезли її прах. 

Через репресії в Білорусі люди не кажуть своїм родичам, що служать в українській армії. І тоді їх загибель стає неприємним сюрпризом для їхніх сімей. Просто якоїсь миті телефонує український номер і повідомляє, що хтось із їх рідних загинув, захищаючи Україну. А до цього родичі весь час думали, що людина працює десь на Заході. 

Загибель наших побратимів, які не приховували своїх облич, часто має більш медійне, публічне прощання. 

Також наші ветеранські рухи лобіюють питання про посмертне перейменування вулиць на честь наших полеглих товаришів і про відкриття меморіальних дощок, як ще одну форму увічнення пам’яті. 

Та з огляду на те, що більшість наших добровольців змушені приховувати свої обличчя, то дуже невелика кількість людей стає настільки відомими назагал, що на їхню честь щось називають.

Також до добровольчого білоруського руху долучалися активні анархісти, або ж люди, що розділяли анархістські погляди, проте це про них ставало відомо вже після загибелі — і насправді, це актуальна проблема і для українського руху. 

Що ж можна зробити для того, щоб допомогти меморіалізації? Слухати білорусів, питати про людей й пам’ятні дати.