30 серпня 2023 року Семюел Ньюї загинув у бою в Україні, борючись проти російського вторгнення. Він загинув, коли служив у піхотній групі, до якої приєднався того ж літа. Сьогодні виповнюється четвертий рік, як його близькі змушені жити без нього, четвертий рік, як ми всі змушені продовжувати боротьбу без нього. Але відбиток, який він залишив у кожному, хто його знав, його життєвий шлях та його рішучість боротися проти несправедливості досі продовжують жити.

Не так часто нам вдається почути тих, хто пішов з життя. Але сьогодні ми хочемо всім надати цю можливість і  вшанувати життя Семюела. Ми хотіли б поділитися цим інтерв’ю, записаним влітку 2023 року, яке так і не було опубліковано

Смерть є частиною нашого суспільного життя, і пам’ять про померлих товаришів, про те, за що вони боролися, як жили та як мислили, є надзвичайно важливою для продовження боротьби. Тож серед усіх голосів наших дорогих товаришів, які можуть говорити тільки через наші спогади, їхні тексти чи записи, давайте скористаємося можливістю ознайомитися з роздумами Семюела про те, що відбувалося тут у 2023 році.

У світлій пам’яті.

Застереження: Публікація цього інтерв’ю є жестом пам’яті та вшанування життя Семюела, а не схваленням усіх висловлених у ньому поглядів чи згодою з ними. Колективи Солідарності можуть мати різні, зокрема критичні, позиції щодо окремих думок і тверджень, висловлених Семюелом. 

Як ти прийшов до рішення поїхати в Україну?

Це була одна з тих ситуацій, коли я міг сидіти і нічого не робити, а міг поїхати й принаймні спробувати щось зробити. Тож приблизно тиждень після початку війни я просто сидів і думав. А потім такий: «Окей, до біса, просто куплю квиток і поїду туди».

Якось я просто втягнувся в усе це. Якщо чесно, спочатку я хотів приїхати й займатися гуманітарною роботою, допомагати з доставкою необхідного. Але щойно я вийшов із потяга, мене одразу затягнули до Грузинського легіону. Потім я звідти пішов, бо там було справжнє божевілля й повно ідіотів. Тож вирішив спробувати себе в іншому місці.

На початку все було набагато хаотичніше, ніж зараз. Тепер уже є хоч якась структура й порядок, хоча все одно доволі хаотично. Зараз людині було б значно складніше просто приїхати й одразу до чогось долучитися. А тоді ти просто виходив із потяга — і навколо вже стояло п’ятдесят людей, які намагалися рекрутувати тебе.

З ким ти зараз служиш? Як іноземні добровольці інтегровані до складу Збройних сил України?

Коли я тільки приїхав, то служив виключно з українцями в українському підрозділі. Організатори просто визначили, куди мене направити — зрештою, я опинився в розвідці.

Іноземці зараз служать по всій Україні. Хтось в українських підрозділах, хтось у підрозділах Інтернаціонального легіону. Загалом вони всюди.

Зараз я служу в іноземному підрозділі, і ми просто працюємо з дронами. Ще приблизно п’ять місяців тому я був у бойовій групі, а потім перейшов на напрям роботи з дронами. Зараз думаю про те, щоб повернутися до бойової роботи.

Що ти відчував, коли вперше пішов у бій?

Якщо чесно, я не боявся й не відчував страху. Це було просто як іти на роботу, бо мені, по суті, було байдуже. Я відчував, що повинен бути тут, а що буде — те й буде.

Ще до того, як приїхати в Україну, я думав про наслідки свого рішення, про те, чим усе це потенційно може для мене закінчитися. Я був готовий із цим змиритися.

Чим ти займався до війни? Як сформувалися твої політичні погляди?

До України я десь три-чотири роки працював м’ясником. До того був бездомним, а ще раніше, очевидно, навчався в школі.

Мій брат поїхав у Рожаву й провів там кілька років. Значною мірою мої політичні погляди сформувалися саме через родину.

Моя бабуся з батькового боку походить із довгої лінії ромських жінок-медіумів і, звісно, всі вони були бідними представницями робітничого класу. А бабуся з маминого боку була польською єврейкою. Тож можна сказати, що мої політичні погляди почали формуватися ще з народження: для мене, по суті, завжди був лише один шлях.

Чи відчуваєш ти себе частиною якоїсь конкретної політичної традиції?

До того, як приїхав сюди, я б на сто десять відсотків сказав: «Я анархіст». Але після того, як опинився тут, уже не знаю. Зараз у мене певна політична розгубленість.

У мене просто не було часу постійно переосмислювати свої погляди, читати, намагатися зрозуміти, де і ким я хочу бути. Це те, з чим мені ще треба розібратися самому.

Тому зараз я не можу назвати себе прихильником якоїсь конкретної ідеології. Я взагалі не думаю, що сьогодні існує політична ідеологія, яка справді представляла б людей. Це дуже складне питання.

Мені здається, що люди порочні за своєю природою. Тому будь-що на кшталт анархізму чи комунізму може бути спотворено тим одним відсотком людей, які прагнуть влади. Мають існувати якісь інструменти контролю. Але як саме це має працювати — я поки що не знаю.

Як ти співвідносиш те, що робиш зараз, з іншими прикладами міжнародної солідарності?

Якщо чесно, я часто почуваюся як Джордж Орвелл у Каталонії. Мені здається, що ми стикаємося з тими самими проблемами, про які він пише в «Пам’яті Каталонії».

Тому тема громадянської війни в Іспанії точно дуже відгукується мені в контексті того, що відбувається тут. Мій брат багато про це говорив, та й сам я багато про це читав.

Які інші іноземні добровольці, яких ти зустрічав?

Тут є абсолютно божевільні люди. Дехто просто загубився в житті. Хтось тут з ідеологічних причин. Є люди, які приїхали, бо просто не знають, що ще робити зі своїм життям, а є ті, хто приїхав заробляти гроші.

Пам’ятаю, на початку війни тут було дуже багато колумбійців, і більшість із тих, з ким я спілкувався, були тут саме заради грошей. Вони отримували майже 3000 доларів на місяць. Але багато хто з них повернувся додому, бо вони приїхали сюди, щоб забезпечувати свої сім’ї. Вони не приїхали сюди помирати.

Тож люди тут дуже різні. Як не дивно, найкращі люди тут, на мою думку, — це ті, хто приїхав з ідеологічних причин: комуністи, анархісти й навіть нацисти. Бо ми всі розуміємо, що зараз маємо працювати разом. Це люди, які зазвичай не дають слабини на полі бою. А ті, хто приїжджає з більш егоїстичних мотивів, а не через свої переконання, частіше заробляє тут купу грошей і їде.

А інших лівих ти зустрічав?

О так, їх тут до біса багато. І це чудово. У нас є величезна мережа по всій країні. І це корисно для всіх: добре знати, що завжди є хтось, на кого можна покластися.

У моєму підрозділі, наприклад, із кількох десятків людей десь семеро політично близькі до мене.

Чому, на твою думку, важливо, щоб іноземці долучалися до цієї боротьби?

Звісно, підтримувати можна й перебуваючи за межами країни — наприклад, привозити необхідне та допомагати в інші способи. Але мені здається, що справжня суть інтернаціоналізму — це коли ти дивишся ліворуч, дивишся праворуч і бачиш поруч людину, яку, можливо, взагалі не знаєш, яка може навіть не говорити тією самою мовою, що й ти, але стоїть поруч з тобою на тій самій землі й поділяє ті самі переконання.

Мені здається, це дуже важливо для людей. І для багатьох це справжнє полегшення: коли ти приїжджаєш на передову, тебе питають: «Чому ти тут?», а ти відповідаєш: «Щоб підтримати вас».

Це одна з найкращих речей тут — просто бачити обличчя людей у момент, коли вони розуміють, що вони не самі.

Як ти ставишся до української політики та до різних сил, залучених до оборони країни?

Я думаю, що після цієї війни може початися громадянська війна. Якщо чесно, мені здається, що в цій відносно невеликій країні надто багато політичних груп, які озброєні до зубів і мають величезний бойовий досвід.

Тут лише близько 40 мільйонів людей, тобто населення порівняно невелике. І водночас є всі ці групи з протилежними політичними поглядами, озброєні до зубів, за плечима яких уже по кілька років справжньої війни.

Думаю, через це цілком можуть виникнути проблеми, адже кожна з цих груп по-своєму бачить, у якому напрямку має рухатися країна.

А як щодо участі ультраправих у Збройних силах?

У них величезний вплив. Але вони відігравали значну роль у політиці ще до повномасштабного вторгнення. Тому буде дуже цікаво подивитися, до чого все це приведе.

Зараз усі намагаються уникати розмов про політику, тому що людям просто ніколи про неї думати. Можливо, цей час прийде в майбутньому, але зараз ти насамперед зосереджений на тому, щоб не загинути.

В інших людей, звісно, може бути зовсім інша позиція, але мені насправді байдуже, хто стоїть поруч зі мною. Я просто не хочу говорити з цими людьми про речі, яких не хочу чути.

Немає сенсу влаштовувати постійні конфлікти між підрозділами, поки вас усіх намагається вбити нібито друга за силою армія світу. Краще розбиратися з усім цим після війни.

Мені здається, є дуже багато речей, які люди за межами України просто не здатні до кінця уявити, якщо самі тут не були. Легко сидіти за кордоном і судити про те, що тут відбувається, або казати, що ти не повинен співпрацювати з X, Y чи Z із тих чи інших причин.

І це одна з проблем усередині лівого руху: постійно відбувається надто багато внутрішніх конфліктів, бо в кожного є власна думка і власне бачення того, як усе має робитися. У таких ситуаціях це просто не працює.

Ти не можеш сказати: «Я не буду працювати з ним» або «Я не буду робити це для нього через те чи інше», якщо наслідком цього може стати чиясь смерть.

Як довго ти плануєш залишатися?

Я залишаюся до кінця. Напевно, залишуся й на громадянську війну, якщо вона справді почнеться після цієї.

А що далі?

Думаю, після закінчення війни я хотів би започаткувати якийсь невеликий бізнес — можливо, навіть кілька — і спробувати допомагати відбудовувати села та інші населені пункти. Просто намагатися заробляти якомога більше грошей, щоб вкладати їх у відбудову.

А після цього я б усе одно залишився тут і волонтерив стільки, скільки зможу. І намагався б підтримувати інтерес людей до допомоги тим, хто живе в цій країні.

Я люблю цих людей. Вони просто хочуть миру і простого життя. Вони неймовірні, одні з найдобріших людей у світі. Вони віддадуть тобі останній шматок їжі. Якщо скажеш, що голодний, вони обов’язково подбають про те, щоб ти був нагодований.

А що я робитиму далі — насправді не знаю. Але це прекрасна країна, якщо чесно.

Коли ти повертаєшся на фронт?

Поки невідомо. Зараз у нас начебто відпустка, але я просто хочу продовжувати тренуватися або займатися хоча б чимось.

Я не знаю, чи повернемося ми знову на схід. Не знаю, куди саме нас направлять. По суті, поїдемо туди, де будемо потрібні, тоді, коли нам скажуть.