Інтерв’ю з Гайкою

2 Жовтня, 2026

Розкажи про свою службу зараз, чим ти займаєшся?

Саме зараз я догулюю останню добу своєї відпустки. А повернувшись назад, буду займатися своїми робочими векторами. 

Один із них — це медичний, але на рівні моєї роти немає медичних посад. У нас є ротний медик, який по штатці медик, а я є його помічницею і є позаштатною медикинею. 

Що входить в спектр моїх обов’язків: ми проводимо заняття разом з цим ротним медиком для нашого особового складу з такмеду. І це не просто базові заняття по зупинці кровотеч, бо здається, вже всі все про це знають.

Ми пірнаємо трошечки глибше і навіть вже відступаємо від MARCHу в наступні алгоритми, вивчаємо з бійцями фармакологію, внутрішньовенний доступ. Ми завжди разом продумуємо сценарії цих занять, сюжети, які можна відпрацювати з бійцями. 

Ще ми постійно перевіряємо, що в аптечках наших бійців, до та після виходів. На позиціях також стараємося спорядити всім необхідним.

Тобто, крім індивідуальних аптечок, на кожній нашій вогневій позиції ще є окрема сумка, яка наповнена різними медикаментами, що можуть там знадобитися. Люди, сидячі тиждень у підвалах, бліндажах, окопах, можуть отримати проблеми зі шлунком, застудитись, перемерзнути. 

В цілому, багато хто знає про те, що постачання медицини з офіційних джерел може бути  бюрократично-складним. І тому ми постійно щось нарулюємо, починаючи від тренажерів для цих всіх занять і закінчуючи просто якимись медикаментами, які можуть бути корисні нашим бійцям. Постійно моніторимо, що де можна роздобути і отримати.

Другий мій вектор — просто звичайної бійчині, піхотинки, яка ходить на позиції в складі гранатометного розрахунку. Я ходжу з бійцями на позиції і проводжу там час в обороні берега річки.

І ще час від часу мені поручають  діловодські справи, я заповнюю різні журнали — перевірки зброї, перевірки особового складу, є жарти про те, що в армії так багато бюрократії, що існує журнал обліку журналів, частково це правда, треба заповнювати багато журналів, які можуть не мати нічого спільного з реальністю, але, на жаль, отакі правила. 

І мій основний напрямок, де проводжу більшу частину свого робочого часу, це бути черговою командно-спостережного пункту. 

Кожні 48 годин я спускаюсь під землю і заступаю на чергування. Це такий простір, в якому знаходиться рація, багато екранів, і треба слідкувати за ситуацією, що в небі відбувається, бо є певні прибори, якими можна простежити, що на нас летить, що не летить, також тримати зв’язок з нашими вогневими позиціями. 

Тобто, коли я знаходжусь на позиції, я якраз виходжу на цей командно-спостережний пункт, якщо щось трапляється або є якийсь запит, а коли я не на позиціях, я по ту сторону приймаю ці запити, коли обстановка загострюється, щось треба передати, постійно треба сидіти як зв’язківиця.

Якщо щось ще попутно мене попросять зробити у війську, в підвалі блох потравити, чи пацюків, то я цим теж займаюся. 

Але навіть враховуючи, що в тебе декілька напрямків роботи, і всі вони доволі різні, твоя посада лишається однією офіційною, яка записана в воєнніку? 

Так, я номер обслуги гранатометного взводу.

Це моя офіційна посада, яка записана у військовому квитку — тобто підносити снаряди, і все.

На твою думку, це пов’язано з тим, що у війні все настільки швидкоплинне, що всім треба робити все, чи просто комусь зверху лінь переписувати ці посади в військові квитки? 

Мені здається і те, і те. А ще, можливо, це трошки пов’язано з власною ініціативою і рівнем енергії. 

Я могла б виконувати щось одне, цього було б достатньо. Я впевнена, що мені б ніхто не сказав «ти мало робиш». Але я просто сама по собі людина, яка, якщо вже пірнає, то готова робити багато всього, не бачу в цьому верхньої межі. 

Є речі, які мені б хотілося б покращити, спробувати в цьому взяти на себе ініціативу, та процес трансформації в армії дуже повільний.

Майже рік пройшов, поки я добилась, щоб мене взагалі почали відпускати на позиції, І я думаю, з тими амбіціями, які в мене є, просто треба ще трохи почекати, щоб мене в ті речі також занурили. 

Тобто ти весь рік виявляла бажання ходити на позиції? 

Звісно. Мене командир навіть в сраку посилав — так прямо і казав. І посеред діалогу, коли я намагалась про це говорити, він просто розвертався і уходив.

Багато всякої сексистської фігні мені доводилося слухати. Але я відчувала, що я буду лупити далі цю скалу, і це дасть результат. Зайобувала, і добилась свого.

Виходить, тобі знадобився рік, щоб завоювати довіру до себе, і всі визнали, що ти вправна і достойна робити все те, що роблять інші чоловіки просто по факту [своєї статі]. 

Мені здається, що вони змогли побачити щось поза тим, що я дівчинка-приспівочка, і що я здатна на більше. 

Як ти долучилася до війська, і що вплинуло на твоє рішення піти воювати? Чи був якийсь переломний момент для тебе, чи можливо це було очевидним для тебе з самого початку? 

Обертаючись назад, мені здається, що це було очевидним, і якби у мене була можливість переграти події життя, то я б це зробила ще в 2014 році.

Але тоді, коли почалися військові дії в моєму регіоні на Луганщині, я ще виховувалася в консервативній сім’ї свідків Єгови, і там дуже пропагувалась аполітичність. 

Війна була відчутна  в моєму місті, Рубіжному, і навіть була короткочасна окупація, але ніби за пеленою цього релігійного християнства і смиренності, коли ти ворогу другу щоку підставляєш і все таке, я ніби взагалі не розуміла, що в Україні відбувається. 

Ми на собі не відчули цей досвід, коли росія змінює валюту на рублі, знищує українські підручники, і бігом роздає по школах російські букварі. Це були тижні якогось депресивного стану і апатії в місті, а потім ми прокинулись, а у нас по місту українські прапори, і все, місто звільнили. З 2014 року по 2022 Рубіжне жило своє найкраще життя, але феміністичних рухів там не було. Хоча, через те що у нас багато заводів, жінки очолювали «чоловічі» професії. Але на цьому все, всі фемком’юніті я спостерігала через соцмережі, поки не опинилася в Харкові.

Потім прийшов 2022 рік, почалась повномасштабна війна, я опинилася на заході України, і однією з перших речей, що я зробила, це пішла в військкомат, але мене не взяли.

Залучення жінок до війська з часом стало більш нормалізованим, в медіапросторі їх, можливо, ще не так багато, як хотілося б, але цього вже достатньо. А в 2022-му було складніше долучитись.

 І мене в стрійському військкоматі просто розвернули — подивились на мої педагогічні освіти, і випхали. Тоді я подумала, що не здамся, просто дам цьому трохи часу, а поки життя мене закинуло у Львів, я тут побуду і щось пороблю.

Я занурилася в громадський сектор, в роботу з переселенцями і переселенками, але на фоні постійно відчувалось, що я все одно хочу у військо, і я завжди ніби трохи була в авангарді подій у країні. Не було якогось переломного моменту, просто тоді було «ні», а потім час пройшов, і обставини склалися. 

Тобто не було такого, що я прокинулася і відчула, ага, сьогодні той самий день, коли я долучаюсь до збройних сил, піду в рекрутинговий центр! 

Я поступово активніше розпитувала подруг, які уже пішли, деякі мої коханці вже були військові, у них щось випитувала. І так плавно пішло моє доєднання до збройних сил і завершення всіх цивільних проєктів, делегування їх іншим людям.

Дійсно з кожним роком все більше заяв Збройних Сил, як мінімум, в медіа, спочатку про окремі підрозділи, де працюють жінки, а потім про долучення військових жінок з освітою, це може допомогти відчути жіночу легітимність в армії.

А яким було твоє цивільне життя до 2022?

Я жила між Харковом і своїм містом Рубіжне. 

В останні місяці перед вторгненням я була занурена в підвал будівлі одного культурного проєкту, який будувався в Харкові, це мав бути мультикультурний простір, на який мене запросили працювати. 

Також паралельно все моє життя я «подружка дітей», тобто з ними працюю в різних форматах — як репетиторка, як вчителька в звичайних державних школах, як нянечка, яка просто з ними вдома тусується, грає і гуляє. І якраз у мене було пару вихованців. 

Отак я жила, з ранку до вечора, в цій будівлі як завхозка — закривала приміщення, роздавала робочим інструменти, готувала веганські обіди, це була не звичайне нормісне будівництво, а більше дружній проєкт, на якому умови було трохи помʼякшені. А вечорами працювала з дітьми.

Точно можу сказати, що моє життя було дуже вільним, чого зараз менше відчуваю, бо армія все-таки мене обмежила в пересуванні, я жадібно їм свободу і волю тільки у відпустках, а там у мене є, на жаль, обмеження і кордони. 

В ньому було багато волі в переміщенні, в цілому в дозвіллі, я інтегрувала туди багато подорожей, не дивлячись на такий щільний розклад життя, все одно я якийсь вихідний собі залишала, щоб десь в Харківській області на вєліку поїздити. Було дуже багато динаміки і активу.

Між цими містами і роботами ти ж ще весь час займалася активізмом?

Так, звісно, я завжди займалася чимось, що несло в собі анархічні, лівоспрямовані цінності, це, наприклад, і фріганство, що виражалось також у власному способі життя. 

Мене завжди цікавило раціональне споживання ресурсів, і дивлячись, скільки люди всього викидають, я думала, що можу стати провідницею в розподілі цих ресурсів, або користуватись ними самостійно. 

Також був фемінізм, екоцінності завжди були присутні в моєму житті. Участь в акціях, які відбувалися. 

А цей твій досвід, твої знання і оптика раціонального споживання, тобі допомагає чи заважає в армії? 

Напевно, частково це те, що мені заважає, тому що я так занурена в контекст нераціонального споживання, наприклад, харчових продуктів, і кількість викинутої їжі завжди мене вводила в якийсь розпач.

Але там я на локальному рівні могла щось придумати. Я годувала інших людей зі смітників, як би це не звучало дивно, ніхто ні разу не травився, а в армії, на жаль, не вистачає координаторської  роботи, щоб очолити нормальний розподіл ресурсів. 

Є постачання, наприклад, печива «Марія» і «Вівсяне», яке приходить коробками, деякі його вже не їдять — отримують і висипають сусідським  курам, або просто викидають.

На складах також псуються овочі і фрукти, я можу взяти якісь підгнилі банани і з них щось придумати, оладки зробити — на особистому рівні, та це така малесенька лепта, а ширше я не можу вийти.

Мабуть, мені трохи заважає волелюбність, впертість і неслухняність, бо в армії треба слухатися, особливо командирів, якщо вони шарять в військово-тактичній справі, в стратегії — навіть якщо думаєш інакше. 

А я така, що іноді починаю сперечатися, мені важко слухатися, мене дуже багато приглушали батьки, коли виховували покірною, смиренною, щоб не висловлювала свою думку. 

А десь іноді промовчати, і реально послухатися, бо людина шарить. 

Але ці ж якості тобі і допомагають, взяття на себе відповідальності і ініціативи завжди має дві сторони, комусь це може заважати, дратувати, але лишатись дуже ефективним.

Так, так. 

Повертаючись до теми постачання, чи допомагають тобі якісь низові ініціативи, веганські організації з постачанням саме веганського харчування? 

Нещодавно був дуже експериментальний досвід, я ходила на позиції, де строк перебування 15-20 діб, і коли туди йдеш, то треба з собою взяти максимально все, бо там не має можливості десь роздобути їстівні ресурси. 

Це острова, плавні, куди треба перепливати човнами. Вода і їжа там скидається з великих дронів-бомберів. 

І я попросила у «Кожної Тварини» їх м’які сухпаї, бо там суперські страви — борщ, квасоля, каші з соєвим фаршем. Я з собою взяла раціон на два дні, а бомберистам, які нам все це скидають, розподілила пайки на весь інший час — скиди робляться десь раз в два-три дня. Запакувала, перемотала скотчем, підписала до кожного скиду. 

Та річ у тім, що скидається воно все з висоти приблизно шістдесяти метрів, і в перші ж скиди в моїй квасолі переїбашилася вся їжа хлопців — [пакування] розбивалася.  Я по рації зробила запит це не скидати, бо в нас дефіцит води, а все в квасолі з цих пакетів на зіплоці, і серветками не відмитись.

Тоді я зрозуміла, що такий формат пайків мені в цих умовах не підходить. Якби я мала можливість там бути менший проміжок часу, як наші дронщики, наприклад, серед яких мій хлопець-веган — з графіком 5 через 5 і можливістю машиною підвезти їжу.

На 4-5 днів ці мʼякі пакети можна собі в рюкзак закинути. В моєму випадку, це було незручним, тому я переробила запит, і харчувалась канадськими сухпаями — в них є вегетаріанська опція і їх скидали сухими, зранку їла мюслі, на обід грибну мівіну. 

Мене ще підтримувала львівська веганська кухня, у них є сухпай, що заливається окропом — мені підходить, вони мені відправляли посилки.

І також допомогли Колективи Солідарності — я не просила окремо веганську їжу, але мені декілька разів просто так вкладали в посилки якісь підгони, це було дуже цінно. 

Навіть якщо я щось не їла [безпосередньо] на позиціях, то все одно в селі, де я перебуваю і працюю, важко роздобути веганські опції, крім тих, що є в постачанні, тому це класно. 

В нас це перший описаний досвід скидів з дронів веганської їжі, що вона розбивається. Це дуже важливий коментар, бо війна сильно змінилася за останні роки, стала більш бпла-шною, і ось ми вийшли на той рівень, коли ми скидаємо веганські пайки. 

Так, я думаю, це може стати у нагоді іншим, в кого постачання зі скидів. Може в інших місцях, де приземлення не на таку грубу поверхню, воно б не билося, але ці острова —  джунглі, дуже обстріляні, з поваленими гілками, деревами. 

В нас бувало, що з пака з шести пляшок дві розбивалися, тобто це сильний удар, який неможливо помʼякшити чи заземлити. 

Ти кажеш, що про себе турбувалась самостійно, планувала, що тобі треба отримувати зі скидів. Можна уявити, що це були б, наприклад, менструальні прокладки, чи такі речі ти маєш нести з собою?

Так, я могла б по рації зробити запит. Коли ми викопували запасну позицію, нам знадобилися мішки та інструменти, і ми їх так попросили.

 Цей мій командно-спостережний пункт є проміжною ланкою, куди звертаються з запитами вогневі позиції. Тому дуже важливо слухати, не пройобуватися, і доповідати далі, на наступні ланки — до сержантів, які займаються матеріальним забезпеченням, і вони вже будуть планувати. 

У нас є й такі, що сидять в тік-токах чи грають в ігри , і коли в рацію робиш запит, вони не уважні, не так щось можуть почути. І побувавши по інший бік я побачила, як все працює. Це дуже цінний досвід.

Я могла б попросити прокладки, та мені здається, що люди, які мають менструацію, плюс-мінус можуть підрахувати свій цикл. 

В мене він більш-менш стабільний, тому я розуміла, що менструація мене застане на островах, й взяла прокладки з собою. 

Як ти ставишся до ветеранських рухів, організацій, як, наприклад, ВетеранХаб, чи актуальні вони для тебе? Чи відчуваєш, що тобі була б корисна підтримка від такої ініціативи, або вже маєш такий досвід? 

Поки я не відчуваю, що мені це актуально. 

Не тому, що я живу одним днем, і майбутнє далеке і примарне, а тому що відчуваю, що цього є багато, і я не буду кинута. Що я зможу дати собі ради, щось таке знайти, і що є ті, хто про мене попіклується, є в мене такий спокій.

Ти якось казала, що твоє життя розділилося на до і після цього бойового виходу — досвід війни все одно є персональним, та чи є в тебе люди, з якими ти можеш говорити однією мовою, коли говориш про війну? Чи всі вони військові, ветерани? 

Напевно, мій колектив. Моє коло спілкування, в якому присутні і військові, і цивільні, не відірвані від реальності.

Декілька разів таке бувало, що я зустрічала своїх подруг і вони у мене питали — «ну що там, Херсон стоїть?». І для мене було дивно це чути, бо ми бригада берегової оборони, працюємо в селах, де через воду ворог, і в Херсоні я взагалі не буваю. Мене це засмутило, ніби це просто запитання заради запитання.

Але я відчуваю, що я прожила дуже особливий індивідуальний досвід, в ізольованості від зовнішнього світу. Там [на острові] жодна антена  мобільного звʼязку не ловила, без електромережі, без всього. 

В якийсь день там було так тихо, ми не чули ні дронів, ні обстрілів, нічого, по рації не було ніякого спілкування. І ми жартували — може війна закінчилась, а ми тут сидимо і навіть не знаємо про це. Така відірваність від зовнішнього світу, моє перебування в цій ямі з двома чоловіками.

Я не відчуваю, що якби я поділилася, то мене б настільки не зрозуміли в моєму оточенні, що мені захотілося шукати людей, які розділили б мій досвід. У мене нема такого запиту.

Мої подружки і друзі занурені у війну.

Якщо я з ними поділюся, мені здається, на емпатичному рівні вони поймуть, про що я. Їм не треба це проживати, щоб просто мене послухати і поцікавитись, що я робила, де була. 

У мене хлопець дронщик, ми з ним з одного батальйону, і на КСП я бачу його польоти, ми працюємо на одному напрямку. Він мені зараз дуже близька людина, з якою можна поговорити ще й про роботу. 

А чи є в тебе посестри? 

На моєму напрямку, на жаль, немає. У нас в роті окрім мене лише одна жінка.

Ми з нею дуже різні, хоча ми обидві міленіалки, і здавалось би, дивились одні мультики, маємо порозумітися, та у нас дуже різний досвід життя, досвід служби, чим вона займається і чим я. 

Якісь кава-брейки у нас були, поверхневі розмови, я не відчула якихось точок перетину з нею. Хоча ми не ворогуємо, у нас взагалі немає суперництва, але й немає солідарності і фем-синергії.

Але я знайшла побратимів. Один із них, наш ротний медик, який мене підтягнув до свого підрозділу. Мій хлопець є. А відчуття посестринства є за межами мого підрозділу.

Мене відправляли на курси бойових медиків,  там я познайомилась з дуже прикольною тіпшою, ми на зв’язку через інтернет, обговорюємо з нею складнощі перебування в чоловічому колективі. 

Хоча у відпустку нам вдалося побачитись на декілька годин, перед її виходом на позиції, бо я поїхала на її напрямок на сході. Це було дуже підтримуюче і класно. 

Інших жінок-бійчинь я, на жаль, поки не знаю. Але не можу сказати, що я за ними полюю і маю ціль знайти собі подругу-військову. Мені чомусь здається, що й мої цивільні подруги шарять.

Може в тебе є якісь думки чи спостереження, враховуючи твій особистий досвід, чому в армії все ж так мало жінок? 

Мені здається, це локальний досвід, і ставлення командирів. Не можу сказати, що мої командири мізогіни, але вони не дуже відкриті до того, щоб жінок брати. На рівні моєї роти, відгороджуються тим, що немає посад, що не можуть підібрати для жінок роботу.

Серед екіпажів мого хлопця є дівчата і жінки, а в моєму підрозділі немає, не хочуть. 

І дуже складно когось підтягнути — якби мені подружка сказала, що хоче доєднатися, і я б могла за неї ручатися, то все одно я звичайна матроска, маленький гвинтик в силах оборони.

Якби сержант сказав, що хоче свою подругу долучити, це б звучало більш авторитетно.

А так командири побоюються, що ще одна маргіналка прийде. Вони зі мною одною не знають що робити — я постійно штурхаю їх, давайте те, се робити, давайте на КСП перестановку меблів зробимо, мені здається, їх це дратує. 

Якщо глобально, чому жінок менше, то це через патріархат. Треба ж покращувати демографічну ситуацію, займатися працею, що обслуговує. Щоб воїни повертались кудись, де чекає берегиня вогнища, що зробить масажик, і все таке. 

Дякую тобі велике! Можливо, в тебе є заключне слово, яке хочеш додати?

Я хотіла сказати, що, можливо, з мого інтерв’ю могло скластися враження, ніби я відмовляю людей доєднуватися до армії — це не так.

Напевно, я б радила лише не робити крок в пустоту. Особливо, якщо ви не чоловік, якого за дупу схопили десь на вулиці, і рандомно розподілили. Можна трохи поперебирати, походити на співбесіди, добре дослідити рекрутингові центри, і, якщо можливо, підтягуватись до товаришів. 

Піти туди, де ви знаєте хоча б одну людину, яка може занурити у внутрішню кухню.

Так буде легше триматись своїх. Дякую.

Поділитися
Допоможи перемогти імперію
підтримати