1 листопада Денису Мацолі виповнюється 39 років.

Це вже п’ятий день народження, який він зустрічає в російському полоні.

Останні 3,5 роки Дениса утримують в одиночній камері у в’язниці в Кінешмі.

До дня народження Дениса ми поговорили з його побратимом Іскрою. Іскра — колишній військовополонений, який пройшов схожий шлях ув’язнення та був останньою з відомих нам людей, хто бачив Дениса в полоні.

У цьому інтерв’ю Іскра розповідає про Дениса, свій досвід полону та життя в російських в’язницях.

Мене звати Владислав Журавльов. Мій позивний — Іскра. Я активіст і військовослужбовець у складі морської піхоти Збройних сил України. Під час оборони Маріуполя в 22-му році потрапив у полон. Нещодавно був звільнений, просидівши понад 4 роки в полоні. 

Як ви з Денисом познайомилися? Що вас пов’язує?

Ми познайомилися, коли разом займалися активізмом у Львові. Навіть після того, як наша організація розпалася, ми все одно були в дуже гарних товариських і дружніх стосунках. В якийсь момент Денис не знайшов, чим би міг допомагати суспільству в тилу, тож вирішив піти на фронт, де я вже зміг його прийняти та організувати службу.

Він закінчив своє навчання, приїхавши на фронт якраз першого січня 2022-го року, і там зустрів повномасштабне вторгнення Росії. 

Спочатку ми тримали оборону в районі села Широкине, і потім, щоб не потрапити в оточення, мали відійти до Маріуполя, де було зручніше тримати оборону. І коли в нас уже закінчилися або були вкрай обмежені ресурси, наше командування, у першу чергу лейтенант Безсмертний, організувало здачу в полон під виглядом зеленого коридору. Денису, оскільки він отримав поранення і був на іншій локації, сказали, що в нас дуже великі втрати, і всі, хто може тримати зброю, повинні бути на позиціях разом зі своїми товаришами. Він погодився відправитися до нас на позицію і підтримати нас. У нас дійсно були дуже важкі втрати, але Дениса привезли не на позиції, а під російський блокпост, і просто здали в полон. Коли він сідав у той автобус, був переконаний, що їде на допомогу своїм, а привезли його зовсім не туди, куди він очікував. 

Про це ми спілкувалися вже в полоні, бо зустрілися 4 квітня 2022 року в Сартані. Це був барак з гратами на вікнах, де, власне, нас утримували перший день. Звідти нас уже фсіновський* спецназ етапував до Оленівки, де 

перебував увесь наш батальйон. Там ми пробули разом, в одному бараку до 16 квітня. І вже звідти нас повезли на Таганрог. Я знаю, що Денис теж був у машинах, які їхали на Таганрог у в’язницю. Проте там ми більше не бачилися. Тож останній раз ми перетиналися 16 квітня 2022 року. 

*ФСВП (Федеральна служба виконання покарань)

Що допомагало тобі зберігати зв’язок із життям за межами полону? 

Важко сказати однозначно, що саме мене підтримувало. Зрозуміло, що в усі часи мене підтримувала моя ідеологія, бо я ідеаліст. Я чітко усвідомлював, що не випадково тут опинився, це закономірність, що воно сталося, тому що могло статися. Також я усвідомлював, як професійний військовий, що це один із побічних ефектів моєї професії. І сприймав це як належне, це по-перше. По-друге, звісно, мене дуже підтримувала віра в краще життя після повернення, любов до моєї дружини. По-третє, я ж немало часу провів там і, відповідно, в різні періоди була різна мотивація триматися. 

Спочатку я просто вірив, що скоро це все закінчиться і треба лише перетерпіти. Потім був момент, коли я розумів, що ми вже багато просиділи, і значить, уже недовго залишилося. Потім я відмовився від очікувань, узагалі перестав чекати обміну і, грубо кажучи, з режиму виживання перейшов у режим життя, тобто змирився з тим, що ось це моє життя, я отак живу, така от моя реальність, вона не тимчасова, а постійна. Так, колись цей обмін буде, але ти не відчуваєш, коли саме він буде, просто ти знаєш це і все. Як от люди знають, що колись вони помруть, але не відчувають цього. Просто починаєш чекати чогось близького і більш доступного. Моменту, коли до тебе дійде черга на книгу, моменту, коли наступний прийом їжі, моменту, коли відбій, звичайні побутові речі, які приносять тобі хоч якесь задоволення в цьому новому для мене житті. І все, тобто ти, власне, вже навіть не тримаєшся, ти просто існуєш в такому стані, бо ти звик. І найгірше в цьому всьому, що коли звикаєш до таких умов, ти вже й не відчуваєш, що тобі дуже хочеться повернутися. Начебто хочеться, але це настільки абстрактне бажання, типу, як мені б там, наприклад, може і хотілося б у Діснейленд, але я там ніколи не був, і важко уявити, що воно таке. Таким самим стає з часом очікування обміну. Ти вже розумієш, що люди змінилися, там все змінилося. Не знаєш точно, чи тебе чекають, який у тебе статус, чи буде в тебе взагалі все добре по завершенню. А тут начебто вже звик до цього всього. Все стабільно. Зрозуміло, що ти хочеш повернутися завжди, але просто це вже не стає потребою. 

За час твого перебування такі свята, як Новий рік чи день народження, мали якусь оптимістичну вагу чи, навпаки, гнітючу? Як це сприймалося? 

Я б не сказав, що гнітючу. По-перше, люди впадають у ностальгію, наприклад, на Новий рік. Усі починають розповідати, хто як святкував, у кого що було, і всі живуть цими хмаринками, як у коміксі, де все це візуалізується. Це по-перше. А по-друге, зрозуміло, що офіційно воно ніяк не святкується, бо нам не положено знати, яке число. Ми рахуємо про себе, хоча це заборонено робити. 

І що стосується Дня народження, то в деяких камерах були свої традиції. У нас, наприклад, імениннику скидалися по ложці каші.  Загальна порція становила десь приблизно 7 ложок каші, то якщо у вас в камері 10, то, відповідно, ти отримуєш ще 9 ложок каші. Це вже більше за стандартну порцію — додати твою, і ти наївся нормально на увесь ранок. У тебе хороший настрій, бо ти з самого ранку не голодний, як це зазвичай відбувається у в’язниці. І це були приємні моменти. Це така загальна традиція камери, а ще плюс хтось щось від себе подарує, щось неочікуване, наприклад, хліб з киселем замішає, якусь котлету подарує, якщо вона сьогодні випадає в меню.

Що, на твою думку, ми можемо робити, щоб підтримувати Дениса та інших полонених? Що б ти хотів сказати Денису з нагоди його дня народження?

Я думаю, треба говорити, розголошувати і не забувати, що у Дениса на підконтрольній Україні території немає сім’ї. Його сім’я – це ми. Тобто його революційне коло, товариші. І, власне, на наші плечі лягає, я вважаю, задача його повернути. Сприяти тому, щоб це відбулося якомога швидше. Тобто, ми маємо про обмін говорити, робити щось для цього. Слідкувати за тим, що відбувається. 

Побажання, мені здається, однозначне. Я хотів би, щоб Ден повернувся. Щоб йому на день народження подарували цей обмін. Це був би, мабуть, найкращий подарунок за все життя. Так, бо я просто не знаю, що тут додати.