Новий випуск нашої серії інтерв’ю про травми та поранення підкреслює проблему лікарської й системної некомпетентності. Історія нашого сьогоднішнього героя — це історія неймовірної вдачі всупереч наявним умовам.
На жаль, для більшості людей шлях до повернення до нормального життя після війни й досі зводиться до очікування змін або підтримки ззовні.

Почнемо з простого. Як зазвичай починався твій день на службі?

На службі я прокидався о п’ятій ранку: влітку — о п’ятій, взимку — о шостій, оскільки моя робота залежала від світлового дня. Прокидався, виконував ранкову гігієну, якийсь сніданок, якщо встигаю, збирав речі необхідні. Для роботи вантажили машину і виїжджали десь о шостій. О сьомій були на позиції і починали працювати. Такий от ранок зазвичай був.

Це все у розвідці, так?

Так, так.

Чи можеш розповісти про момент, коли отримав поранення і що саме відбувалося навколо?

Це було нічне чергування. У нас була задача перехоплення повітряних сил уночі. Специфіка була така, що сам апарат окремо збирається, ще поки сонце не зійшло, поки видно нормально. Ми займалися збором декількох таких апаратів. А живлення і всі необхідні процедури для взльоту, вони вже робились безпосередньо перед взльотом, коли з’являлася ціль у нашій зоні.

Там вже місяць ми займалися конкретно роботою на Херсонському напрямку. З’явилась ціль, яку можна було уразити, але це був розвідник ворожий. Зазвичай, коли з’являвся розвідник, була команда «повітря», і всі ховались — чи то в машину, чи то десь під намет, щоб нас не засікли. Всі мої хлопці поховались, а я вже не пам’ятаю, чи то був наказ командира, чи то я сам вирішив, що я цю ціль зможу збити, треба підіймати літачок. Але я пішов до літачка, заживив його, послухав (там є звуковий індикатор), що все нормально, пройшла ініціалізація і все працює добре. Побудував у голові маршрут до пункту управління і що я там буду робити. 

Сам вибух я не зафіксував абсолютно, звуку не чув, не бачив ніякого спалаху. Просто от мить: я планую йти до пункту управління, а в наступну — я лежу на землі, розумію, що поранений і починаю шукати в себе кровотечі. Общупую все тіло, кровотечі не знаходжу. Потім перевірка дихання, чи не пробиті легені. Слухаю, як я дихаю: дихання в нормі, легені не пробиті. Ну, все, буду жити. З одного боку, це добре. З іншого боку, є відчуття, що щось не так. Я декілька разів проходив курси такмеду і цей алгоритм наче знаю, але щось не підходить. Тут вже підбігли мої побратими, мене теж общупали, потім схопили, потягли до пікапа та погрузили у багажник: один побратим сів за руль, а інший сидів зі мною у багажнику.

Десь годину мене везли в стабпункт. Дороги, звісно, такі, що це жесть просто, поки мене везли, мені так фігово було. Мене бентежило те, що мене кидає і трусить на тих дорогах, бо ще й водій жме на газ, мене скоріше треба доставити. Той побратим, що був зі мною, повторно перевіряв, дивився чи нема там кровотечі. Єдине що я у себе тоді знайшов — це кров на обличчі. Якщо є пошкодження голови, то з простої логіки це або 200, або це якісь царапини, можна не хвилюватися. Я зробив висновок, що я якийсь легкий зовсім. Намагався, поки мене везли у тому пікапі, перевертатись на бік, в мене цей MARCH* в голові. Треба б лягти на бік, щоб, якщо я втрачу свідомість, не захлинутися. А побратим мене весь час перевертав на спину, щоб ощупати все. Дратувало мене це. Привезли мене до стабпункту. Там медпрацівник питає мою групу крові. А я три рази здавав на аналіз кров на групу, і всі три рази були різні значення. Тому я не знаю свою групу крові і починаю ще більше з цього хвилюватися. Думаю, ну яка незручна ситуація виникла. Але вони самі зробили аналіз, там виявилося, що все добре.

Звідти мене вже забрала швидка до лікарні у місті A. В мене уламки дійсно потрапили в голову. Один уламок пробив череп та не дійшов, як мені нейрохірург говорив, буквально міліметри до мозочка. Якби дійшов, каже, то було б хана одразу. Інший уламок пробив окуляри і застряг в оці. Я вже не так давно проходив МСЕК (медико-соціальна експертна комісія), мені дали групу, саме от через те, що я на одне око практично повністю втратив зір. Ще якісь уламки в мене застрягли в ребрах, якісь в руку потрапили, перебили мені нерви. Два пальці дуже погано працювали. Контузило живіт, якісь гематоми. Основне лікування в мене було саме по животу. Я чотири місяці після того лікувався. Ну от так от я отримав поранення.

*Алгоритм MARCH є синонімом тактичної бойової медичної допомоги (TCCC). Це простий акронім, що допомагає запам’ятати необхідні кроки в порядку пріоритетності для порятунку життя в бою. M-massive haemorrhage, A-airway, R-respiratory, C-circulation, and H-hypothermia.

Тобто я правильно розумію, що саме в моменті і фізично, і емоційно це був більше якийсь дисонанс, дезорієнтація, що нібито ти відчував себе більш-менш спокійно, але неспокійно через те, що щось не сходиться?

Ну, тут треба дати трішки більший контекст. На реакцію в стресовій ситуації впливає налаштування перед нею. Ця конкретна робота в нас взагалі була на дуже безпечній відстані від фронту. І в цьому плані я взагалі не турбувався. Але був нюанс, що дійсно якби нас знайшов ворожий розвідник, ми були дуже пріоритетною ціллю. І були ситуації, коли над нами прям пролітали з проміжком у п’ять хвилин три ворожих розвідники. Небезпека є, але вона з повітря і вона від ворожих очей. Тобто потрібно просто, щоб нас не помічали, тоді все буде добре. Скажімо так, у той вечір ніяких ознак небезпеки в принципі не було. Ніякої активності підозрілої.

Навіть не до кінця зрозуміло що там вибухнуло, тому що командири одразу відзвітували і написали в документі про обставини поранення, що це скид з ворожого розвідника, він скинув гранати. Це в принципі можливо, але інші мені говорять, що це був вибух бойової частини мого перехоплювача, і це теж ймовірно.

Я взагалі не панікував. Голова зайнята роботою, обов’язками, технічними задачами, які потрібно виконувати. І так само, як я опинився на землі вже, в мене запрацював оцей алгоритм MARCH. Просто одразу переключився. Я навіть не пам’ятаю, як усвідомив, що поранений. Чому взагалі я став це все робити. Тому що я взагалі не пам’ятаю момент вибуху. Тільки як я вже лежу на землі й шукаю в себе кровотечі. І це, в принципі, все, про що я далі думав. Просто от є алгоритм дій, за яким треба далі діяти.

Єдине що, коли мене побратим перевертав у машині, мене це дратувало, незрозумілість із тим, що якби в мене була там якась кровотеча десь, я б собі наклав турнікет і заспокоївся. Є кровотеча, вона ліквідована і все нормально, буду жити. Мені, напевно, було все ж-таки погано, просто я це не дуже сильно відчував. Я думав тільки про те, що мені треба робити. Ось такі в мене були переживання в той момент.

Зрозуміло, дякую. А коли ти проходив лікування, що було найскладнішим? Це живіт?

Лікування — це взагалі з моєї історії та, напевно, зі всієї служби, найтяжче. Коли мене до стабпункту на швидкій перевезли у лікарню, мені там одразу зробили всі необхідні операції на голові, на оці, на животі й поклали в реанімацію. Мене повезли на швидкій, вкололи знеболювальні, і я там і заснув. А прокинувся вже в реанімації. Якесь приміщення, очевидно лікарняне, я на лікарняному ліжку без одягу. Що взагалі відбувається, не зрозуміло. Майже місяць мені взагалі ніхто не розповідав, що зі мною, який у мене стан. Думаю: так, я в лікарні, зараз мене підлікують і я вернусь до хлопців.

В мене ще не було зв’язку, бо телефон у мене був на момент поранення в нагрудній сумці, і він зупинив один із уламків. Він і до того вже погано працював, вже був старенький, а от після того уламку взагалі ним було неможливо користуватись. Дуже неприємний стан, особливо як для військового, тому що на той момент я проходив службу вже понад рік, і за весь цей час, де б я не був, у яких би обставинах я не знаходився, мені необхіден був зв’язок на випадок, якщо там щось командир мені захоче сказати, чи мені щось треба буде доповісти. Зв’язок має бути завжди. І вдень, і вночі, і в будь-яких обставинах. А тут його немає ані з командирами, ані з моїми хлопцями, ані з рідними.

Дискомфорту додавало ще те, що ця реанімація — це одна кімната, у якій стоїть купа каталок, різних ліжок з якимись апаратами, і всі вони пищать цілодобово, і цей писк, він просто неймовірно діє на нерви, дуже швидко втомлює, і нічого з цим неможливо зробити. Ще, оскільки там у мене проводилась операція на животі, в мене була заборона їсти й пити. Усі поживні речовини через крапельницю мені вводили. Але дуже скоро мені захотілося пити, і я почав медсестер, всіх медпрацівників, які були десь неподалік, діставати тим, що дайте мені попити щось. Мені кажуть: «Тобі не можна». Я кажу: «Мені не багато, мені зовсім трішки». Ну, мені хочеться пити. Я розумію, що через крапельницю все вводиться, але якщо хочеться пити, то, напевно, щось там не вводиться. Ну, не все ви можете ввести. І там була одна санітарка, здається, чи медсестра, вона увійшла у моє положення, набирала воду у скляночку з-під спирту. Там таке дуже вузьке горлечко. І давала мені зробити декілька ковтків, щоб змочити горло. Це у A була лікарня, і я там, здається, чи два, чи три тижні був, я вже не пам’ятаю. От, і весь час, що я там знаходився, я мріяв про солодкий чорний чай. Такий, як у столових різних шкільних, дуже його хотілося просто.

Врешті мені вдалося вийти на зв’язок із рідними. До мене приїхав мій брат із дружиною моєю. І в той же день мене перевезли до міста B. Все одно в реанімацію. Брат вже мені купив інший телефон, щоб був якийсь зв’язок, але в реанімації користуватися телефоном заборонено. Мене це дивувало, я не міг зрозуміти. Я їм пояснював: дивіться, я виконував бойову задачу, мене поранили, я зараз лікуюсь. Чому я не можу просто взяти і подзвонити рідним, поговорити? Ну, я тут один лежу вже майже місяць. Мені ж хочеться хоч якось поспілкуватись. Ну, не можна, все. Я там ще в реанімації полежав тижнів два, мене перевели в стаціонар. І в стаціонарі вже до мене приїхали родичі, і мати, і дружина. Поселились в B, до мене постійно приїжджали, чергували, допомагали.

Але з’ясувалось, що в мене з животом все ж якісь проблеми. Там йде якесь нагноєння. Спершу мені ставили дренажі, вони не допомагали, в мене йшло запалення, температура була висока. Вони подивилися і вирішили, що треба робити операцію. Зробили мені ще одну операцію. А після неї, знову ж-таки, треба відновлюватися. А я ще на той момент навіть не міг ходити. Підіймався, щоб посидіти, а ходити… ходив я за порадою медиків. Ходив по палаті, по поверху, десь метрів по 50 за день. Під ручки мене вели. Інколи вивозили на візку, цій каталці, на вулицю, щоб трішки прогулятися. Знову ж-таки, це йде навантаження. Скільки ж вже можна. Давайте вже вилікуйте мене та відпустіть. Але треба так треба. І після операції я там домовлявся, вирішував питання, і мене перевезли до міста C. Я сам звідти й рідні також, щоб поближче додому, так зручніше буде для всіх. В мене і дружина вже вагітна була на той час.

І в місті C я вже почав відновлюватися більше. Але все одно з’явилися знов якісь нові нагноєння в животі. І це для мене став найбільший взагалі стрес, який я переживав. У мене шрам через весь живіт, бо мені його повністю розрізали, ще як робили операцію після поранення. На той момент він вже затягнувся, і щось я сидів у себе в палаті, вечеряв, дивлюся — в мене футболка мокра. Я її так підіймаю подивитись, може щось я розлив. Дивлюся, а в мене з живота гній тече. Прийшов лікар, подивився, покликав медсестру, вона прийшла з таким підносом з інструментами, зробила мені два уколи знеболювального. І одразу після цього лікар почав мені різати живіт, але, напевно, просто ці знеболювальні не встигли подіяти. Бо їх що робили, що не робили. Це такі цікаві були дуже відчуття. Буквально на живу ріжуть. І от порізали, далі відновлююсь, ходжу на перев’язки. На перев’язці мені лікар каже: «А в тебе тут ще потрібно різати». Він бере свій цей ніж хірургічний і просто так починає надрізати, вже навіть уколів не робили. Другий раз те ж саме. Ще мені й розказують, чого ти кричиш, чого ти матюкаєшся. Далі по колу відновлення, перев’язки, до наступного разу, коли треба щось там почистити в тій рані. Знову ж-таки, [лікар] бере щось там металеве, свій інструмент, і починає шкрябати в рані. Мені було просто страшно ходити на перев’язки, бо я розумію, що якщо буде лише медсестра, вона зробить перев’язку і все. А якщо туди зайде лікар подивитись, то він може знову почати різати. Я вже звертався до психолога навіть.

Найпоказовіше для мене сталося вже через певний час. Тижнів через три після того, після всіх цих різанін, я поїхав підстригтися у барбершоп. Там майстер голить небезпечною бритвою. І от вона до мене підходить з тією бритвою, а мене вже трусить просто, мені страшно. Це вже якийсь ПТСР чи щось таке.

Звичайно, це доволі плідна така земля для травми.

Я не став боятися ножів. В моменті це було дуже боляче і неприємно. А час пройшов, і так воно все залилося в якесь відчуття цієї лікарні, там взагалі не дуже-то приємно. А потім, як у мене оці всі рани затягнулись, мене відправили на реабілітацію. Прямо в тій лікарні є реабілітаційний центр, почалися різні вправи, ходіння з цим лікарем. Ходили спочатку по лікарні, потім виходили з лікарні. І я так відновлювався. З лікарем ходив у магазин, який там за 700 метрів від лікарні, а для мене це далеченько вже. В одну сторону пройтись, потім в іншу.

А пальці в мене так і не відновлюються. Практично вони в мене не гнуться. В тому реабілітаційному центрі я з іншим лікарем займався їх відновленням. Трішки більше місяця ще була ця реабілітація. І після того я виписався. Здається, це якраз на Новий рік було.

Тобто з пальцями щось вийшло відновити?

Вдалося відновити частково. В мене поранена була ліва рука, а права ціла, як я зараз порівнюю ліву і праву, це взагалі не йде ні в яке порівняння. Контроль за пальцями зовсім інший. І навіть якщо я можу їх зігнути, за щось взятися, то просто сили в пальцях значно менше на лівій руці. Але то перебитий нерв на руці, от, і він відновлюється, якщо з цим працювати. Як я помітив, навіть у побуті, я щось роблю лівою рукою, і в мене потрошку там, потрошку, але все краще і краще стає, повністю ще не відновилось, але значно вже краще, ніж було спочатку. Я ж кажу,я їх взагалі не міг зігнути.

І тобто в цілому виходить так, що досі є багато моментів, які нагадують про цю травму? Через те, що не вийшло відновитися повноцінно тощо.

Я навіть не можу сказати, що нагадують. Я просто змінився, можна сказати, частково. В мене на голові велетенський шрам, і він зшитий, шкірою затягнутий, але за ним нема кістки. Там йде одразу мозок. В мене практично не бачить одне око. При чому до поранення воно в мене бачило краще і було основним. Тепер воно практично не бачить.

Ну, тобто, наслідки, звісно, вони відчуваються. Але фізично таке, я пристосувався до того в перші місяці після виписки з лікарні. Я працюю, в мене сім’я, в мене маленька дитина. І єдине, що сильно відрізняє від життя до поранення, це те, що я… не нехтував вживанням алкоголю до поранення. Тепер це мені повністю заборонено. В перші місяці після лікарні було, ну і в лікарні зі мною траплялось часто, зараз вже рідше, що по ночах я не міг заснути, починав пригадувати службу. Вечір, поранення, обставини. Просто все в голові це прокручувати, повертатись туди. Ну, це психологічно.

А так, я ж кажу, живу повноцінним життям.

Тобто після поранення з емоційними переживаннями тобі допомагала справлятись родина? Ти ще згадував, що звернувся до психолога. Це ти проходив пряму терапію, чи звернувся, щоб зрозуміти, чи є ПТСР та що робити далі?

Я звернувся саме з приводу того, що мене різали без знеболювального, і в мене з’явився такий великий страх от перед хірургами, перев’язками. Ну, так, декілька разів я зустрічався з цим психологом.

Ну, що вона скаже? Потрібно ходити на перев’язки. Потрібно, все. Не парся, не бери дурного в голову. От і все. Ну, добре. 

Ось ти кажеш, що ти живеш повноцінним життям. Тобто ти вважаєш, що тобі не потрібна, наприклад, додаткова підтримка?

Дивлячись у чому. Бо, наприклад, у побуті — по дому, з дитиною —  я сам можу впоратись. На роботі в мене просто виходу немає. Там є задачі певні, які можу виконувати тільки я. Я іноді розумію, що це краще зробила б людина без таких травм, як у мене. Але я нікому не можу цього доручити.  Ще, напевно, в мене обмеження буде з тим, що в мене з’явилась сім’я, в мене є в планах придбати якесь авто, але я розумію, що, скоріш за все, я водієм не буду вже, бо я на одне око практично не бачу. Це треба мені дружину буде спонукати, щоб вона вчилась водінню. А так, в принципі, справляюсь.

Добре. Які проблеми ти запам’ятав у системі реабілітації чи лікування? І що, на твою думку, можна змінити, покращити?

В мене була дуже гідна реабілітація. Я навіть нічого не можу поганого сказати, тому що в тому центрі, конкретно в тому, там було все добре з обладнанням, там було що завгодно, лікарі були дуже добрі і просто приємні, як лікарі вони спеціалісти. І не знаю, в мене ніяких питань не було до реабілітації.

А щодо лікування?

Ну, по-перше, мені не зрозуміла ця система, що в реанімації не можна користуватися телефоном, і не можуть приходити родичі до реанімації. От я місяць лежав, до мене родичі не могли прийти. Мене вивозили з тієї палати, щоб поспілкуватись. Може бути, що людині це не треба з якихось медичних причин, але це ж можна зробити індивідуально. Навіщо всіх просто отак брати і обрубати зв’язок? Будь-які контакти у людини. У людини й так склалася дуже складна ситуація, бо вона потрапила до реанімації. Це щось серйозне. І виходить, що в такій ситуації її навіть рідні не можуть підтримати .

Тобто у твоєму випадку рідних просто не допускали? Чи вони не знали нічого до того моменту, поки ти не вийшов на зв’язок перший раз?

Раніше їм тільки командир сказав, що я на завданні і в мене забрали телефон.

А, тобто їх навіть не повідомили, що ти у реабілітації з пораненням?

Так, їх не повідомили, що в мене було поранення, що я в реанімації лікуюсь. От вони й не знали. Тільки коли я свій уражений уламком телефон все ж-таки зміг якось роздуплить, подзвонив брату і просто сказав, де я, що зі мною. Ніхто із рідних про це не знав. А якщо б у мене телефон був не просто пошкоджений, а взагалі б вийшов з ладу? Ну, виходить, що рідні і не дізналися б, що я у лікарні. Ну таке собі, звісно. Перший момент.

Другий момент, мене дуже бісила їжа лікарняна. Мені вже дозволили їсти, а там привозили якусь бурду, звалювали все, що попало в каструлю і назвали це супом.

Ще те, що мене різали без знеболювального. Це теж для мене залишилось просто такою загадкою. Лікарям просто по приколу порізати людину, щоб вона страждала? Якось дивно.

Лікарі теж бувають різні, насправді, тому що в B мені трапився такий лікар… Він був моїм лікуючим лікарем, здається. Хірург за спеціальністю. Молодий хлопець, мого віку. Приходить і починає чисто умнічать, щось розказувати. А от тобі треба поголитись. Я йому кажу, що я не хочу голитись, це мій стиль, я завжди ходжу з бородою, з вусами і мені це подобається. А в нас такі правила, треба поголитись. Що ж ти будеш робити? Ну ладно, поголився. Багато якихось нюансів, коли просто немає ніякої довіри до лікаря, який починає з заурядних питань робити щось таке, як синдром вахтєра просто. Іноді лікар хоче показати, що я тут такий, значить, директор важний, буду тобі розказувати. А приходить до мене і каже, ти ж військовий? Кажу, так, я військовий. Ти солдат? Я солдат. Каже, а якщо б я був в армії, я був би офіцером. Це мені так каже, я слухаю. Ну так а чому ти не в армії тоді? Іди в армію, будь офіцером. В чому проблема твоя, ти ж не в армії. Таке.

Ну бувають і дуже такі круті лікарі і не лікарі. Я дуже проникся за час лікування до медсестер, до санітарок. Дуже багато в мене поваги до їхньої роботи, бо вона буває дуже важка. Вони часто перегружені абсолютно, але дуже необхідні. Робота без них ніяка.

У тебе ще вийшла така трохи унікальна ситуація, що ти зміг поспостерігати аж в трьох місцях цю систему.

Більше у двох, тому що в A я не дуже так спостерігав. Я просто був у такому стані свідомості, що мені там за чимось спостерігати, щось собі там відмічати просто не було ні можливості, ні бажання. А потім вже в місті B, в місті C — так. Подивився, порівняв, вирішив, що добре, що я живу у місті C, а не в місті B.

Якщо я не помиляюсь, ти ще хочеш організувати подкаст з розмовами з бійцями, які теж проходили через поранення, так?

Я озвучував таку думку. В мене таке бажання, в принципі, було і є. Але я зараз починаю розуміти, що я можу просто не витягти таку задачу. Вона потребує багато енергії, часу і навіть грошей. Мені цього просто не вистачає навіть на свою роботу. В мене ж була ідея інтерв’ю не обов’язково з пораненими, а взагалі з людьми, з військовими, які стикнулися з проблемами по службі. Вони бувають дуже різноманітні. Багато хто йде просто в СЗЧ. При першій же нагоді, як тільки там вийшов з позиції, здав автомат і все, і до побачення. Мені такий головняк не потрібен. Мені хочеться допомагати таким бійцям хоча б розголосом їхніх ситуацій, можливо, з того розголосу можна чимось допомогти юридично, матеріально, що потрібно буде.  Я просто бачу, що тим ніхто не займається, що увага привертається здебільшого саме до бойової роботи армії. Але окрім бойової роботи є дуже багато чого на службі, що практично не висвітлюється, якщо людина стикається з проблемами, особливо з боку командування чи взагалі системними проблемами, то вирішити їх самостійно майже неможливо. 

Я людина не віруюча, тому я вважаю що це така неймовірна вдача, що я не помер, хоча шанси були. І в той же час я отримав досить важкі поранення, щоб звільнитись з армії, це дуже велика цінність. Я коли на початку літа звільнився, документ отримав про те, що я звільнений, їду з частини в автобусі, і мені так весело, таке відчуття свободи неймовірне, що з сьогоднішнього дня мені не потрібно нікому нічого доповідати, кожен вечір чи день писати, де я і що роблю. Мені вже не дасть ніхто ніякий наказ. Якщо хтось у цивільному житті почне ставитись до, мене як до раба, в такому армійському стилі, я можу послати людину. А в армії я цього зробити не можу, в армії взагалі в мене ніякого вибору немає.

Все, що я можу — це виконувати бойову роботу, і навіть якщо я її роблю без нарікань будь-яких, якщо у людини є бажання — вона може мені на мізки капати, вчити життю, строїти, і я маю на це все стояти по струнці і віддавати честь. І відсутність цього становища —  надзвичайно приємне відчуття.

Звичайно, дивно, що це досі, можна сказати, привілей, навіть звільнитися за станом здоров’я. Ось ми зачепилися за підтримку інших бійців і військових, як ти ставишся, наприклад, до ветеранських організацій? І чи бачиш у них перспективу для підтримки військових?

Ветеранські організації, я з ними ще не стикався, тому нічого не можу сказати про це.

А якщо це переформулювати як взагалі децентралізовану допомогу військовим?

Звісно, це, напевно, і простіше, аніж чогось добитися від держави. Самим допомагати людям, які цієї допомоги потребують. У мене взагалі у поглядах таке, що так мають будуватися взагалі спільні відносини, робочі стосунки так само мають будуватися горизонтально. Ну і, відповідно, також соціальні.