Право на житло — не привілей, не подарунок держави та не товар на ринку, це базова умова гідного життя.

Але саме це право сьогодні масово знищується на тимчасово окупованих територіях України.

Станом на березень 2025 року в Україні проживають 3,8 млн внутрішньо переміщених осіб, і серед усіх інших проблем з житлом, таких як відсутність соціального та нестача коштів для оплати орендованого житла, через складнощі з пошуком роботи з гідною оплатою, у людей є велика проблема з утриманням того вцілілого житла, що лишилося в окупації.

Мова піде про цілеспрямовану політику російської федерації, яка використовує житло як інструмент покарання, залякування, примусової депортації й заміщення населення.

З 2019 року на Донбасі було запроваджено спеціальний термін — «бесхозяйное жильё», а після 2022 року масштаб «націоналізації» різко зріс. Якщо власник не повертається або відмовляється оформлювати російські документи — житло конфіскується. 

Понад 50 тисяч квартир та будинків на окупованих територіях Донецької та Луганської областей вже потрапили у списки так званого «безхазяйного» майна. Примусова конфіскація стала нормою в усіх окупованих регіонах.

У Маріуполі житло конфіскують навіть у тих, хто залишився жити в місті. На дверях з’являються повідомлення: житло визнане безгосподарним. Людей виселяють примусово, попри документи на власність.

Під час опалювального сезону багатоповерхівки відключають від опалення, електроенергії та водопостачання. Потім будинки зносять, а на їхньому місці будують нові — куди часто заселяють трудових мігрантів, силовиків або працівників окупаційних адміністрацій. 

Водночас жодного альтернативного житла для місцевих не надають. Тільки за жовтень 2023 року було демонтовано понад 50 багатоповерхівок, попри те, що частина мешканців досі жила в них.

Щоб оформити своє право на майно згідно з умовами окупаційної влади, людині потрібно потрапити безпосередньо на окуповану територію.

Наразі єдиним можливим пунктом вʼїзду для українців є московський аеропорт «Шереметьєво».

«Фільтрація» на ньому може проходити багато годин, або навіть діб. Людей піддають принизливим процедурам допиту, перевіряють телефони, соціальні мережі та «лояльність» — наприклад, просять заповнити анкету з питанням, чи підтримує людина «сво». Багато кому відмовляють у вʼїзді, але навіть ті, хто матиме змогу доїхати до свого житла, ризикують потрапити під арешт, допити російських спецслужб або навіть у полон.

Прикладом того, як власне житло стає пасткою, є історія горлівки Олени Пєх, яка їздила доглядати за матірʼю й опинилася в російському полоні, пробула там шість років і зазнала катувань — її били струмом, вкручували шурупи в коліна, змушували підписувати «зізнання» для показового суду чи то про шпигунство, чи то про державну зраду, відмовляли в доступі до лікування і звʼязку з родичами.

Також показовою є справа 25-річної кримчанки Леніє Умерової, яку затримали силовики рф після перетину грузинсько-російського кордону, коли вона намагалася повернутися до окупованого Криму для догляду за батьком, хворим на рак. Лефортовський суд Москви заарештував Умерову за звинуваченням у шпигунстві. Вона провела в полоні майже девʼять місяців.

На Херсонщині, у Скадовському й Голопристанському районах, захоплюють цілі підприємства, лікарні, освітні заклади — як у випадку з клінікою Володимира Козявкіна в Генічеську, де лікували дітей із ДЦП, обладнання якої вивезли, а приміщення розграбували. Найгірше — коли будівлі лишають замінованими.

У Новій Каховці влаштовують поквартирні рейди, вимагаючи зʼявитися з документами на житло в комендатуру.

У Мелітопольському районі відібрано 674 приватні будинки у тих, хто був змушений виїхати. У деяких селах це понад 10% усього житлового фонду. Місцеві не можуть повернути майно, не отримавши паспорт рф, а тих, хто згодився пройти увесь ризикований шлях, переоформити майно й отримати документи, зобовʼязують ставати на військовий облік.

На півострові — ще один фронт знищення житлових прав. У 2023 році в тимчасово окупованому Криму ухвалено 218 незаконних судових рішень щодо примусового продажу або відчуження земель. У 2024 році кількість конфіскованих будівель зросла до 560.

Згідно з даними правозахисних організацій, понад 83% конфіскованої власності належали громадянам України.

Це не просто порушення права власності — це переслідування за національною ознакою. Указ №201 окупаційної влади Криму спрямований безпосередньо на масове витіснення українських власників, адже визначає їх як іноземців, що «не мають права» володіти землею на півострові.

Право на житло — це право на гідність, на повернення, на майбутнє.

І поки єдина умова поверення права на своє житло — це відновлення територіальної цілісності України, деокупація усіх регіонів і відшкодування збитків.

Війна відроджує в суспільстві ідею житла як соціального права, тому справедлива житлова політика має бути не лише частиною проєкту відбудови, а й зазнати загального переосмислення. Бо якщо ми погодимося на стару ринкову логіку, обов’язково знайдуться ті, хто зможе відібрати в нас дім — законом, бомбою чи шантажем.