Феміністки українського руху спротиву


Кафа

Хелоу:) Вітаю всіх причетних з 8 березня. До повномасштабної війни, багато років поспіль, я й мої товаришки виходили на Марш Жінок та інші акції протесту/солідарності. Це був метод боротьби й волевиявлення. Зараз я й багато інших активісток та анархісток воюють та волонтерять. Це велика честь та велика радість – усвідомлювати, що ми є частиною визвольної боротьби. Важкі часи вимагають від нас відданості та згуртованості, й ми відповідно реагуємо. Потрібно продовжувати, далі підтримувати одна одну й пам’ятати: якщо ми не будемо боротися за власні права, то ніхто не буде. Дякую всім, хто долучається, дякую всім, хто залишається вірним своїм принципам, не зважаючи ні на що. 

Корочє шось таке получилось, і осьо вам архівна фоточка з березневого маршу в 2020 році, і з Донбасу

Ксенія

8 березня, скільки приємних спогадів для мене пов’язано з цією датою. Це спогади не про квіти і не про подарунки, а про політичну взаємодію, боротьбу за справедливість і рівність, за краще майбутнє. Краще майбутнє… боюся, що сьогодні відчуття майбутнього, можливість будувати плани, мріяти, ставити цілі все більше трансформується у привілей, недоступний частині українського суспільства. Під бомбами, ракетами, шахедами складаються будівлі з жінками, дітьми, людьми похилого віку. На фронті вже два роки бійці та бійчині проходять крізь пекло моральне та фізичне, і роблять це кожен день. Сотні тисяч біженців та біженок, десятки тисяч загиблих і ще більше зруйнованих життів родин, коханих, друзів, із життя яких війна вирвала близьку людину, домівку, місто, майбутнє.

Таке відчуття, наче з тебе висмоктують життя, і заради  того, щоб залишатися сильною, ефективною, працювати, займатися активізмом, ти поступаєшся життям, і по факту залишається  оболонка, каркас із волі та сили, але за ним пустота.

Важко це все. 
Я не знаю, що буде в майбутньому та не буду загадувати, але я є свідком теперішнього. Я є свідком подій, які здавалися б нереальними для тієї ситуації, де ми є, але завдяки взаємодопомозі ми продовжуємо рятувати життя. І це не просто слова – це реальність. Маленькі або великі справи переломлюють хід історії. Це приємно спостерігати й бути частиною цих подій. Це та дорога, яку мені приємно проходити, адже ти проходиш її не одна, а з чудовими людьми й робиш чесну правильну справу. І не важливо, що очікує в кінці.

Будьмо разом, будьмо солідарні й чесні перед собою.
І майбутнє буде.

Ласточка

Привет!

С каждым годом войны все сложнее говорить победоносные речи. Не видно конца и края этому темному времени, ещё стольким вызовам предстоит ответить как обществу в целом, так и каждому человеку, здесь эти вызовы приходится принять всем без исключения.

Я бы хотела пожелать нам не терять надежду, находить силы для еще очень долгой борьбы и конечно же неплохо бы выжить… ))

А нашим иностранным побратимам и посестрам я желаю сохранять трезвость и ясность ума. (Как по мне, этого более чем достаточно чтобы понять все остальное и принимать верные решения)

Дроны, ребы, снаряды вместо цветов!

С любовью и солидарностью,
Ласточка

Медикиня

Я була однією з тих людей, які вважали, що є хороші шанси вирішити дипломатичним шляхом те, що здавалося конфліктом на Донбасі. Іншими словами — домовитися з Росією. Тому коли почалося вторгнення, я була не готова взагалі. 

Навіть ті події, що передували 24 лютому 2022 року, хоча й міняли ставлення до можливих варіантів розвитку війни, але не викликали того жаху й перевертання реальності, яке сталося того ранку. Тоді багато товаришів і товаришок пішли до війська, за що я їм дуже вдячна. Нова реальність натякала, що крім того, щоб допомагати їм через волонтерство, рано чи пізно треба буде їх замінити, бо вони втомляться, отримають поранення чи загинуть. Бо якщо російський  імперіалізм набув такого вигляду, як спроба захопити Україну, то це надовго. І я почала готуватись: між роботою, волонтерством і спробами відпочити я вчилася водити машину, ходила на такмед, на курси операторів бпла. Згодом почала заповнювати заявки у різні бригади. Отримала дуже багато відмов. Жінок неохоче беруть на бойові посади, а йти на папери я не бачила сенсу. Розуміла, що багатьох мобілізують проти їхньої волі, тому краще нехай ті, хто не готові їхати в зону бойових дій, будуть на таких посадах. Врешті-решт я отримала цікаве запрошення і прийняла остаточне рішення. І от милуюсь краєвидами Донбасу. 

Я знаю, що загалом жінкам в армії буває дуже складно, але це великою мірою залежить від кількості цих жінок – як в армії загалом, так і в конкретному підрозділі. Разом зі мною служать ще декілька жінок і ми разом вирішуємо і побутові проблеми, і відсутність забезпечення формою, вже встигли захистити колежанку від домагань (у рамках статуту, але готові й поза ним у разі чого). Жодна з моїх подруг не брала участь у феміністичному активізмі, але що може бути більш емансипативним у нас час, ніж для медсестри витягнути з шафи свій ще радянський червоний військовий квиток  і прийти в тцк? Що може бути більш революційним, ніж піти до армії, щоб повернутись у своє місто, де ти будувала дім, а потім окупанти його забрали? Для мене боротьба проти Росії і є боротьбою за права жінок. Зараз вирішується, чи матиме український феміністичний рух шанс на існування. Він буде виборювати нові й нові права та можливості для жінок, якщо Україна буде вільною, або ж буде стертий окупантами на попіл. Як лівій феміністці, мені б хотілося першого варіанту, тому я у війську. 

Звичайно, я стикаюсь із купою питань типу “Навіщо тобі це? Краще б народила дитину”, стикаюсь із сексистськими жартами, з упередженим ставленням з боку деяких командирів. Але я знала, що так буде. Особисто я нічого не робила 8 років війни, щоб покращити ситуацію жінок в армії, тому стискаю зуби й лупаю сю скалу. Інакше, в принципі, не було ніколи. Соціальні зміни не відбуваються самі собою. Ні Росія, ні патріархат не зникне без важкої, буденної і часто нудної праці, її і роблю.