Антиавторитарна самоорганізація в Україні сьогодні охоплює широкий спектр ініціатив, проєктів, організацій, ідей і практик.

Сьогодні ми хочемо представити невелике інтерв’ю з учасни_цями профспілки «Пряма дія»  про їхні останні акції та проєкти, сучасний активізм в Україні, а також про тиск на профспілку з боку правоохоронних органів.

«Пряма дія» — студентська профспілка та наступниця низової анархістської традиції, сучасна історія якої бере свій початок у 2008 році. Після кількох хвиль активної діяльності та перерв, нинішнє, вже четверте, покоління організації об’єднує й залучає до активізму сотні студентів і студенток по всій Україні.

Одна з останніх кампаній профспілки стосується боротьби за доступний громадський транспорт у Києві — питання, яке в умовах війни безпосередньо впливає на можливість людей навчатися, працювати й пересуватися містом.

Розкажіть про вашу роль у кампанії проти підняття цін на транспорт. Чому ви доєдналися до кампанії? 

«Пряма дія» стала активною учасницею кампанії: наші активіст:ки долучалися до протестів, розклеювали постери, брали участь в громадських обговреннях, писали офіційні звернення до Київської міської державної адміністрації та поширювали інформацію про протести на платформах профспілки. Така активна участь зумовлена тим, що проблема доступного громадського транспорту безпосередньо стосується студентства. Через віддаленість гуртожитків від університетів та недоступність приватних засобів пересування, студент:ки змушені постійно користуватися маршрутками, тролейбусами та метро, щоб дістатися до місць навчання. Тобто вартість проїзду — яка за новими тарифами становитиме щонайменше чверть звичайної стипендії — є постійною й неминучою витратою для студент:ок. Майже чотирикратне підвищення цін лише посилить фінансовий тиск на студентство, якому тепер буде ще важче задовольняти свої базові потреби. 

Для кого це підвищення буде найбільш відчутним? 

Особливо ця зміна буде відчутна для студент:ок, які мешкають на околицях або за містом, і змушені ретельно планувати свої поїздки, рахуючи кожну копійку. Водночас доступ до міста буде обмежено не лише для молоді, а й для так званих маятникових мігрантів: вчителів, медсестер, продавців, будівельників, технічного персоналу, працівни:ць сфери послуг — а також людей похилого віку, бездомних та інших вразливих груп.

Чому питання громадського транспорту для вас є політичним? 

Громадський транспорт є необхідним для гідного життя в місті та рівного доступу до його інфраструктури. Коли нас змушують платити більше за реалізацію базового права на свободу переміщення — а разом з цим і права на працю, освіту тощо — наша свобода обмежується. Той факт, що неоліберальна політика робить малозабезпечені верстви населення менш мобільними та вільними, є політичною проблемою. Це рішення втілює певне бачення того, хто повинні мати доступ до міста, а хто — бути виключеними із суспільного життя. Урізання соціальної сфери може призвести до обмеження можливостей більшості громадян для рівноправної участі в суспільстві, економіці та політиці. Щоб банально приїхати на демонстрацію проти подорожчання проїзду, одному активісту довелося віддати за проїзд 120 гривень. До того ж участь у протестах вимагає достатньо вільного часу, що суперечить реаліям студентського життя, оскільки половина студенства змушена поєднувати навчання з роботою.

Часто під час війни соціальні протести критикують аргументом «зараз не на часі». Чи стикаєтеся ви з цим, і що на це відповідаєте? 

Ми часто стикаємося з цим звинуваченням, проте на 5-й рік війни воно вже втратило будь-яку переконливість. Ворогу на руку грає саме те, що люди ставлять життя на паузу й поступаються своїми громадянськими свободами. Свобода чи безпека — це хибна дихотомія. Опір російському імперіалізму для багатьох набув не лише негативного, а й позитивного значення: ми боремося не тільки проти поневолення, а й за демократію та справедливість. За влучним формулюванням Давида Чичкана, ми виступаємо за певне бачення України — незалежної, самостійної, антиавторитарної, прогресивної, феміністичної, соціалістичної. 

Таким чином, протести проти зловживань владою, антисоціальних та авторитарних законів, корупційних скандалів тощо стають продовженням цієї боротьби. Ми побачили, що перемога українського народу у війні є незалежною від недоторканності влади, і що насправді влада часто стоїть на перешкоді волевиявленню народу — того, за що ми воюємо. Також неконтрольована влада полегшує наживання на війні та поглиблює соціальну нерівність, що лише посилює ресентимент серед населення та дестабілізує громадянське суспільство через неспроможність задовольнити базові потреби. Це все негативно впливає на боєздатність нашої країни. Отже, соціальні протести є якраз-таки дуже актуальним питанням.

Чи змінилася ваша стратегія громадської діяльності після публічного тиску на екс-активіста «Прямої Дії» Максима Шумакова? 

Порушення кримінальної справи проти Шумакова поглибило нашу недовіру до органів служби безпеки, загострило питання безпеки наших активіст:ок та підсвітило важливість того, щоб лишатися видимими. Багато хто відчули занепокоєння через наближеність ситуації, яка стала апогеєм тривалого тиску з боку «правоохоронних» органів на нашу організацію та прогресивні ініціативи загалом. Проте найгірше, що ми можемо зробити в цій ситуації, — це злякатися та почати займатися самоцензурою. Ми не маємо припиняти говорити на анархістські та демократично-соціалістичні теми. 

Нам також варто проблематизувати декомунізаційні закони, на підставі яких намагаються увʼязнити Максима, адже вони просувалися реакційними силами, містять в собі безліч суперечностей та слугують інструментом «кафкіанського ідеологічного контролю» через свою невизначеність. Загалом, ми маємо чинити опір спробам придушити незалежну профспілкову діяльність та маргіналізувати ліві ідеї, поступово зміщуючи «вікно Овертона» в наш бік. 

Де для вас проходить межа між необхідними обмеженнями воєнного часу та ситуацією, коли війною виправдовують згортання соціальних і політичних прав?

Ця межа проходить там, де влада мала можливість уникнути обмеження громадянських свобод і прав, але все одно вирішила піти цим шляхом. На прикладі протестів проти підвищення цін ця вибірковість щодо того, кого змушують затягнути паски, а кому, навпаки, надають привілеї, особливо чітко простежується в тому, що київська влада не вводить вже давно затверджену нову грошову оцінку землі — чинна не оновлювалася з 2014 року — і не запроваджує належного оподаткування переважно офшорного бізнесу олігархів.

Нас змушують йти на постійні поступки та запевняють в тому, що такі зміни є «вимушеними», тоді як ми недостатньо тямимо в економіці, щоб висловлювати незгоду. Проте в діях влади криється навмисна політика забезпечення приватного багатства за рахунок суспільного дефіциту. Подібно до тиску на НАБУ та САП, проштовхування нового ЦК, звільнення Федорова, ми бачимо політику, яка не тільки не сприяє обороноздатності нашої держави, а, навпаки, шкодить їй, створюючи більше простору для корупційних маневрів можновладців, придушуючи голоси журналістів та військових тощо. Систематичні обмеження щодо найбільш безправних верств населення вже ніяк не можна виправдати війною.