Герой нового випуску — анархіст і антифашист Хенгіст. Його шлях проліг від вуличних антифа-протистоянь до боротьби з імперськими загарбниками, що репрезентують нову форму колоніального нацизму. Ми зустрілися з Хенгістом, коли він проходив реабілітацію в Києві.

Це інтерв’ю, на відміну від попередніх, вийшло непростим. Ми не рекомендуємо його людям, надто чутливим до описів травм та смерті, хоча щиро вважаємо, що знайомство з таким досвідом важливе — і для тих, хто далекий від війни, і для цивільних та військових, для яких війна стала щоденною реальністю.

Це історія самоорганізації, стійкості та людяності — розказана з посмішкою, від спокою якої навіть стає трохи неспокійно. 

Як зазвичай починався твій робочий день на службі?

В силу нашої роботи нам треба бути постійно на чеку, поспати не дуже вдавалося. У нас завжди є напоготові нічні дрони, якими ми повинні відпрацьовувати у випадку штурму чи накату.

Тож робочий день зазвичай починався досить рано, десь о 4-5 ранку, залежно від сезону. Зазвичай виходили на зв’язок із нашим КСП, зі штабом. Рапортували, що ми готові до роботи і моніторимо все, що відбувається.

В цілому робота полягала в тому, щоб постійно слідкувати за трансляціями наших розвідників. Бо бували термінові вильоти, коли, наприклад, хтось намагається наступати чи накатувати, або ти просто для себе знаходиш якусь ціль. Просиш у штабу дозвіл її вразити і вилітаєш.

Робочий день починався рано і практично весь час проходив у клопотах. Бо крім вильотів, у роботі з FPV забирають багато часу різноманітні технічні моменти: треба безкінечно щось налаштовувати, регулювати. Якісь дрони можуть не полетіти, можуть статися проблеми з сигналом і багато інших технічних нюансів.

Доволі часто трапляється, що ніби працюєш увесь день, а вильотів небагато. Це нормально, бо ми екіпаж доволі молодий, всьому вчимося самостійно, і саме в бою отримуємо безцінний досвід у всіх технічних питаннях.

Чи можеш розповісти про момент, коли ти отримав поранення? Що саме відбувалося навколо?

Так вийшло, що противник зміг, через певні технічні несправності у новій партії дронів, відстежити нашу точку зльоту. І відправив туди мавік зі збросом, який ми з побратимом просто не почули.

У нас є звичка: коли виходиш із бліндажу по якихось справах, обов’язково слухаєш повітря, спостерігаєш за тим, що коїться навколо. Того разу було тихо, ми вийшли по генератор, бо закінчилося електропостачання. Щойно підійшли до нього, почули щось мавікообразне. Спочатку подумали, що це наші, але коли помітили, що мавік висить прямо над нами, прийшло розуміння — «приплили».

Я сказав штурману, щоб ми швидко бігли врозтіч у різні боки. Прийняття рішення зайняло приблизно секунду, але за цю секунду скидання вже відбулося. Мого штурмана поранило сильніше, йому перебило ноги. У мене нога практично віднялася, ліва була поранена, але на адреналіні я встиг добігти до бліндажу, покликати хлопців на допомогу штурману. Хотів сам іти по нього, але виявилося, що в мене пробита грудна клітина, я весь у крові й не можу нікого тягнути. Нога не працює, я насилу дихаю. Але хлопці дуже швидко нас перев’язали, і буквально за двадцять хвилин приїхала евакуація. У нашому підрозділі ми не сподіваємось на загальновійськові евакуації, все організовуємо самі. Хлопці приїхали й забрали нас у лікарню.

Забув додати, що поки добігав до бліндажу, на мого штурмана був другий зброс, але він встиг відкотитися, і той його не добив, скажімо так.

Які відчуття ти пережив у цей момент — фізично та емоційно?

У момент якихось серйозних пошкоджень, поранень, у мене навпаки вмикається механізм концентрації, тобто я зосереджуюся на тому, що мені потрібно робити далі, а не на своїх фізичних відчуттях.

Тому, власне, у мене й була перша реакція — добігти, покликати на допомогу, спробувати самому людину якось витягнути, але вже в процесі я зрозумів, що цього зробити не зможу. Бо з груді ллється кров, і ти розумієш, що щось зачепило — або легеню, або ще щось. Ліва нога практично не слухається — заніміла. Я спочатку думав, що це перелом, не міг зрозуміти. В мене ще було поранення у праву ногу, але помітив я його вже в лікарні. Мені, по суті, частину голені осколок просто розрізав повністю, але я цього тоді не відчув — це були м’які тканини. Коли вже в лікарні роздягнули, побачив цей прикол.

Поки ребята мене перев’язували, давав якісь вказівки, щоб вони у штурмана щось подивилися, у мене, увімкнули [біле] світло, а не працювали при [червоних] ліхтариках. Так, достатньо спокійно. Я дуже не люблю, коли люди впадають у паніку і поводять себе ірраціонально, дуже радий, що в мене так працює, що, незважаючи на больові відчуття, можу зберігати контроль.

Було ще ось таке відчуття невизначеності: на ногу я уваги не звертав. Розумів, що осколок залетів у грудь, і було незрозуміло, наскільки серйозне поранення. Була імовірність, що мене не вивезуть, я повністю стечу кров’ю. Не міг нормально визначити характер поранення. Бачив багато крові й відчував, що слабшаю. Намагався не втрачати свідомість. Постійно розмовляв із ребятами, максимально старався залишатися при тямі. Думав, якщо я зараз втрачу свідомість, то, мабуть, вже все, мені «до побачення». Але обійшлось.

Як проходив період лікування? Що було найскладнішим?

Ой, по-перше, я дуже не полюбляю лікарні. Для мене перебування у лікарні — це завжди про надто пригноблені стани. На мене ці стіни, та й сама атмосфера, діють надто гнітюче. Коли ти заїжджаєш у лікарню, мрієш поскоріш її покинути.

Реабілітація проходила трошечки дивно, лікарі абсолютно не звертали уваги на те, що в мене нечутлива стопа, для них головний акцент був на тому, щоб залікувати осколок у груді. Виявилося, що він зачепив печінку та легені, і вони хвилювалися саме про це. А на ногу мені довелося довго звертати їхню увагу. Тільки за тиждень десь, ледь не через головлікаря, добився, щоб до мене прийшов невролог.

Невролог, здавався досвідченим, але вирішив мене лікувати застарілими методами, не прописував ніяких знеболювальних. Практично весь час, поки я не приїхав у Київ і не записався у приватну клініку до нормального невролога, я мучився від болю в ступні — загалом місяць. Бо в мене були перебиті нерви, і ступня не відчувалася при наступанні на неї, я міг ходити хіба що на п’ятці. Це супроводжувалося різними типами болю. Прострілювало і палило, чого тільки не було. Відпускало буквально на хвилин 15-20, декілька разів протягом дня. Умовно з 24 годин у добі нога постійно болить 22 години, і цей біль тільки посилюється.

Ніхто не додумався навіть знеболювати, тобто мені кололи якісь вітаміни відновлювальні. Якісь болючі ліки, які, як мені вже потім лікарі пояснили, вже років 30 ніхто не використовує. Це було нормально для радянської медицини, зараз вже є набагато безболісніші й ефективніші препарати, ніж те, що вони мені кололи.

Такий ось військовий госпіталь, там все дешево і суворо. Все побудовано на тому, щоб тебе поскоріше там мінімально залатати. Щоб звільнити ліжко для наступного пораненого. По суті, у нас всі турботи про повноцінне відновлення та лікування лягають на бійця, коли він виписується з лікарні. Залежить від того, як він облаштується. Чи є в нього хороші зв’язки, приватні клініки, хороші лікарі, які його зможуть супроводжувати та допомагати реабілітуватися. Поки все влаштовано так.

А яким став для тебе етап реабілітації, коли вже почалась напряму робота з лікуванням цієї травми?

Ну, по-перше, мені виписали дуже багато хороших препаратів, які я пив декілька разів на день, два з них мають знеболювальний ефект, тому я доволі скоро забув, що це таке, коли ти не можеш заснути, бо відволікаєшся на біль. І, якщо вдається заснути, ти сподіваєшся, що не прокинешся серед ночі, оскільки розумієш, що тоді все буде боліти, ти не заснеш і не виспишся.

Потім до цього підключилися масажі, електростимуляція, лазерний прогрів для нервів, щоб їх розшевелити. Потім додалась лікувальна фізкультура. Я її проходжу щодня, вона поєднується або з масажем ноги, або з електростимуляцією. Сенс у тому, щоб нерви відновлювались і включались у роботу з м’язами. Згідно з останнім оглядом, у мене один з нервів працює всього на 19 відсотків, а той, що був пошкоджений менше, втратив половину працездатності.

Нерви відновлюються дуже повільно, і то при вдумливому, хорошому лікуванні. Якщо ти щодня робиш процедури, приймаєш препарати, ведеш нормальний спосіб життя, який не буде заважати лікуванню. Навіть при сукупності всіх цих факторів буде дуже повільне відновлення, нерви так влаштовані, на жаль.

Як ти справляєшся з емоційними переживаннями, чи маєш посттравматичний стресовий розлад?

У мене цього не було. Ні після першого поранення, ні після другого. Напевно, це теж якась особливість психіки, бо в мене нема ніяких тривог, переживань. В принципі, все лишилося, як було. Хоч і при першому пораненні в мене два побратими на руках загинули, воно все одно ніяк не сказалося.

Нагадай про перше поранення.

Перше в мене було під Бахмутом, рука та лице. У 23 році. Ми виходили з Бахмута, його вже майже взяли, та нас відправили прикривати відхід. В ітозі, з 25 людей на позицію вийшло сім.

Усіх інших розвалили ще на підході. Два наших хлопця загинули, один помирав у мене на руках 15 хвилин, я його затягнув у посадку, аби його не добили на дорозі. Я з ним намагався розмовляти, щоб він не втрачав свідомість, але він уже марив, було зрозуміло, що помирає. Я з ним мертвим ще говорив хвилин двадцять. Я вже розумів, що він помер, але я йому розповідав, як його ціную, згадував усе хороше, що він для нас робив. Дуже хороший був хлопець. Але ось якось воно ніяк не сказується поки. Ніяких речей, які можна було б назвати ПТСР.

Чи відчуваєш ти, що тобі зараз необхідна додаткова підтримка? Якщо так, то яка саме?

Напевно, у моєму випадку йдеться тільки про фінансову підтримку, оскільки емоційну підтримку я отримую буквально від усіх, для мене це дуже цінно.

Умовно, я знаю багатьох ребят, які отримали важкі поранення, а в них тільки батьки є, невелике коло людей, які могли б підтримати. Їм реально дуже складно, бо нема до кого звернутися.

Та й з фінансовою підтримкою зараз все дуже добре, для мене це було неймовірно цінно, коли велика кількість людей допомогла фінансово на момент реабілітації. Процедури все ж таки не дешеві, і з моєю солдатською зарплатою, з виплатами на поранення і всім іншим не вистачило б. Ребята дуже допомогли у всіх сенсах — і емоційному, і фінансовому.

Які виклики чи проблеми ти помітив у системі реабілітації чи лікування? Що, на твою думку, можна змінити чи покращити?

Справа в тому, що я не записувався у державну клініку, я ніби цим не займався і не можу оцінювати.

Можу сказати, що та клініка, куди я ходжу, приватна, але вже давно працює з різними військовими. Я в них бачив подяки та підписані прапори різних підрозділів, починаючи з “Гор” і закінчуючи піхотними бригадами. Вони дуже сильно допомагають військовим, роблять хорошу знижку, в них дійсно чудовий підхід. Це робиться не «на відчепись», вони вникають у твої проблеми і максимально сприяють тому, щоб ти якнайшвидше відновився, незалежно від того, скільки часу це займе. Там немає такого, що в тебе закінчився відведений час. Якщо є можливість, вони зроблять більше — промасажують, підкажуть правильні вправи. Вони зацікавлені в тому, щоб ти відновився.

З державними у мене досвіду не було. Хоч інші ребята, поранені з серйозними пошкодженнями, які [реабілітацію] проходили у Пущі-Водиці, казали, що там хороший персонал, приділяють увагу і, нібито, методи відновлення не радянські, а сучасні. Це з їхніх слів, від себе не можу нічого сказати.

Тим, як мене відновлюють, я задоволений. Єдине, що, на жаль, це не такий швидкий процес, на який я розраховував.

Як ти ставишся до ветеранських організацій? Чи вбачаєш у них перспективу для підтримки військових із пораненнями?

Скажімо так, я підтримую об’єднання ветеранів, якщо вони чітко розуміють свої цілі та завдання, оскільки в нас був досвід, коли ветеранські організації створювалися не для дуже хороших справ. Для легалізації відведення землі, для участі в силових протистояннях на боці крупного бізнесу чи політиків. На жаль, це часто використовується.

Для мене ветеранські спільноти — це, по суті, об’єднання людей, які одне одного розуміють. І це нормально, не в образу цивільним, але людина, яка воювала, краще розуміє проблеми та труднощі іншого військового, бо пройшла через це і знає не з чуток.

Ветеранські організаці важливі, якщо йдеться про об’єднання людей для просування правильних ініціатив — наприклад, безбар’єрних міст, правильного забезпечення, виховання та навчання тих, хто прийде після нас, і хто теж буде захищати своїх людей та землю, щоб це не перетворилося на подобу АТО-2 після першої війни на Донбасі, коли військових забули. Ніхто не займався толком розвитком армії, її забезпеченням, підвищенням привабливості. Бо в нас, на жаль, все ще радянська армія.

Ми тримаємо фронт завдяки тому, що хороші підрозділи з розумними людьми самоорганізовуються, вчаться і потім масштабують цей досвід, приваблюють нових людей. Але це не заслуга держави чи її органів. В Україні все завжди починається з низів — самоорганізації, і це дає результат.

Я вважаю, що головне завдання державних органів — хоч би не заважати, а краще сприяти, і не лізти зі своїми дурними ініціативами, бо вони не знають, що творять. Вони думають, що роблять щось правильне, але бойовий досвід показує — це не так.

Тому я підтримую такі об’єднання, але тільки якщо вони не спрямовані проти своїх же людей. Вони не повинні використовуватися для протистояння з іншими, а лише для просування правильних ініціатив для військових і людей, які повернулися, яким потрібно знайти своє місце в суспільстві.

Я багато чув від людей, що поки вони були на війні, їхні колеги, які не пішли воювати, дуже виросли у професійному плані, отримали багато знань. Військові ж втратили все це, втратили свою вагу на ринку праці. Тож завдання цих спільнот — підтримувати й відстоювати права тих, хто повинен знайти своє місце у суспільстві, допомогти їм не бути маргіналізованими і не залишатися на узбіччі як непотрібні.