Ервін — один із бійців, яких ми підтримуємо майже від самого початку повномасштабного вторгнення. Цього разу він погодився відверто поговорити про те, що важко сформулювати у зручному та зрозумілому для інших форматі. У цьому непростому, вразливому інтерв’ю йдеться про ПТСР, прірву між цивільним і військовим життям, неготовність суспільства прийняти наявність невидимих оку травм, звичайні людські мрії та механізми самозахисту в умовах, коли централізована допомога майже відсутня.

Ми хочемо нагадати, що кожен випуск цієї серії є спробою відкрити діалог. Нагадати про те, що навіть у повсякденній реальності війни є речі, які легко закриваються та забуваються. Бо з ефектом розповсюдження нам починає здаватися, що про деякі теми не варто говорити чи слухати — у той час, коли все більше людей залишаються непочутими.

Як зазвичай починався твій день на службі? З чого він складався?

Тобто можна казати навіть про теперішній день, так? Тоді це два варіанти. Або під час виконання бойового завдання, або в місці розосередження особового складу, в зоні бойових дій. 

А якщо говорити про те, де розташовується особовий склад – це напіврозбиті села, якісь хати, де нема комунікацій. Але це якесь укриття, більш-менш можна організовувати побут, роботи оперативної не так багато. В моєму варіанті, з моєю посадою старшого бойового медика, це схоже на  сільського фельдшера. До мене приїжджають з різними зверненнями, я роблю огляд, видаю ліки або проводжу якісь маніпуляції, роблю уколи, іноді крапельниці тощо.

Чи можеш ти розповісти про момент, коли отримав поранення, що саме відбувалось навколо? Якщо це було декілька ситуацій, можеш окремо розповісти про кожну.

Я нещодавно рахував, чотири такі епізоди можу пригадати. Але жоден з цих епізодів не був зафіксований медичною службою, бо я там трошки, в деяких епізодах, геройствував, а в деяких взагалі неможлива була евакуація. Просто неможлива. Або були більш важкі поранення, або було, що я як медик групи мав бути разом з групою. Там не було думок про евакуацію, то було недоцільно.

Стан був збуджений, боліла голова. Але я навіть не мав думки, що треба виходити на командира по рації й евакуюватися. Бо на той момент я був старшим групи. Ну й так,  відповідальність за інших була. А вранці ми подивилися місце прильоту, і то було десь в 10 метрах від нас, і доволі таке товсте дерево розвернуло через прильот. Тому так, було доволі відчутно і нам. Але це найменший епізод.

Потім були вже другий і третій епізоди, під час першого тривалого виходу на лівий берег. Ми з тим самим побратимом, який був у першому епізоді, зустрічали групи, які прибували вночі на човні, заводили їх на позиції. І зазвичай оце прибуття човнів на визначену точку на березі супроводжувалося дуже щільним ворожим обстрілом, причому прицільним.

Моєю задачею було включити червоний ліхтарик, щоб зорієнтувати групу, яка йшла на човні, драйвера, який керував човном, щоб вони побачили цей маяк. В цей час почався дуже щільний обстріл. Ну, і якби ми там знаходилися, на березі, то не знаю, що б з нами було. Нічого хорошого точно не сталося б. То я прив’язав ліхтарика до дерева, і ми побігли в найближчий окоп. Дуже вчасно то зробили.

Цей мій побратим, він перший заскочив у той окоп, я стрибаю зверху на нього. Кажу йому, щоб він просувався далі, бо я просто не вміщуюся. Я лежу на ньому. Ну, і не повністю лежу. Намагаюся хоча б нижче рівня землі бути. А вже, ну, він каже, що все, він вперся. Дуже неглибокий окоп. Навколо нас таке якесь пекло відбувається, що безліч прильотів, падають гілки дерев, уламки б’ються, і все воно відчувається навколо. Потім один з уламків б’є мені в пліту на спині, на броніку. І я так трошки відчув небезпеку в цей момент, бо навколо нас були десятки прильотів, ми рахували – десь між 20 і 30. Але пощастило, що в нас не потрапило.  Я так само відчував більш виражений головний біль, дезорієнтацію при пересуванні, слабкість загальну. Купу таблеток випив, робив сам собі уколи знеболювальні, протиблювотне, воно в моменті допомагало, але все одно незначно покращувало стан.

Третій епізод був на лівому березі, вже ближче до ворога. До позиції росіян через болото було 800 метрів приблизно. В тому таборі був пункт збору поранених, яких я, на своєму рівні, намагався стабілізувати й передавати на подальші ланки евакуації. Там було чимало людей. І ворог за допомогою дронів це побачив у якийсь момент і почався прицільний мінометний обстріл. І тоді я зі свого окопу бачив прям прильоти в десяти метрах від себе. У нас тоді були і поранені, і контужені. І так декілька мін впало дуже близько. Я ліг на дно окопу і прикрив вуха руками, намагаючись пальцями тиснути на вуха, щоб менше чути того, що відбувається.

Одна міна впала за декілька метрів від мене. І от огілля, яке було, воно все полопалося і завалило мене там. Коли все закінчилося, я прибрав руки, але все одно не чув нічого, окрім дзвону у вухах. Якийсь час пролежав там, потім намагався кричати до командира, щоб зробити запит висунутися, надавати допомогу пораненим. Крики було чутно і було зрозуміло, але все одно той дзвін і такий стан погіршеної свідомості, через пів години я наче втрачав свідомість, от таке було. Такий стан був. Один хлопець був із сильною контузією, він втратив свідомість. І один був з пораненням, бо так само біля них в декількох метрах міна розірвалася. Я ним і займався, вже потім, ввечері, зміг самостійно пересуватися на якусь значну відстань, то вивів їх на евакуацію, а сам залишився.

Після того епізоду, вже як ми вийшли звідти, у мене були постійні головні болі, безсоння, така неконтрольована агресія, вона як хвилями виникала. Але ще воно якось стерпно було, я міг то контролювати, ну і вважав, що нічого прям критичного не відбувається. І за декілька місяців був ще один вихід на ті самі позиції, і воно почалося.

Ми зайшли вночі, зранку звук дронів, скиди, і я чую, як кричать поранені, кличуть медика. Роблю запит у командира, щоб висунутися дати допомогу. Він говорить, що треба почекати, бо дрони-коригувальники продовжують висіти, це небезпечно для всієї групи.

Я якийсь час вичікую. Але це трошки кумедна була ситуація, бо це лютий місяць, я тільки зняв берці й заліз у спальник, як це все сталося. Я хвилин десять витратив на те, щоб знову взути берці, бо вони вологі були – заходили теж через воду. І я прям ніколи не уявляв, що можна десять хвилин взуватися. І ще цей фоновий крик, і якби розумієш, що берці взуваються 10 хвилин, витрачається час, поки хтось поранений, коли треба якнайшвидше надавати допомогу. Але добре, що командир зорієнтувався.

Я взяв сумку з медициною, висунувся в напрямку тих поранених хлопців, їх вже перетягнули в інший окоп. І в тому окопі в нас аж п’ятеро було. А окоп, знову ж таки, не глибокий і не широкий. Двоє цілі, вони витягнули поранених. В одного пораненого була критична кровотеча правої руки. Ну, він так до мене був розвернений. Я в першу чергу ним зайнявся. У другого пораненого осколок зайшов під шолом, і він був у стані зміненої свідомості. Я не міг повністю сховатися, бо просто не було місця в тому окопі, я  в проході знаходився. І в цей момент повертаються дрони, і звісно, що вони мене бачать, бо просто фізично нема де сховатися. Один з дронів знижується, а я в той момент набрав знеболювального у шприц, щоб вколоти цього хлопця з пораненою рукою, бо він дуже сильно кричав мені на вухо, що там вже був накладений турнікет, але я його більш якісно наклав, той турнікет. Я вирішив знеболити того хлопця, бо кровотеча була контрольованою, і щоб надалі він мені не заважав працювати.

І я тільки набираю знеболювальне в шприц, як чую, що дрони прилітають, ну і ми всі розуміємо, що вже нема куди діватися, що буде скид на нас, що вони прям прицільно нас побачили і зараз будуть працювати. І починається отакий хаос, що ці вцілілі лізуть поверх поранених, намагаються один одним прикритися. Це дуже стресова ситуація. Я просто зверху на них ліг, тримаючи вверх цей шприц. Теж мені кумедно було. В такій ситуації воно легше якось з гумором щось сприймати.

Ми чуємо, як той дрон знижується, розуміємо, що робиться скид, і так цей скид б’ється об одну гілку, такий стук, потім відлітає, б’ється об другу гілку, теж такий стук. І оце, певно, дві гілки йому змінили траєкторію, що цей розрив впав не на нас, а в декількох метрах від нас. І уламки розлетілися над нами. Далі я стабілізував тих поранених, вийшов на їхніх командирів, запросив евакуаційний човен, вивів їх на точку. Але після того, окрім контузії, почалися психологічні проблеми. Оцей  стук об гілки, він протягом дня мені згадувався, і я наче переносився в той епізод, випадаючи з реальності.

Я попросив у командира відпустку, у відпустці то тільки погіршилося. Я не міг спати вночі, а коли засинав, то були постійні жахи. Я був дуже агресивний до близьких. Здавалося, я бачу якісь пересування по периметру навколо себе, десь збоку, але нікого не було. Боліла голова майже постійно, я купу ліків приймав різних знеболювальних, але воно здебільшого не працювало. Тиск до якихось незрозумілих показників стрибав.

Якогось ранку я прокинувся, це під час відпустки, і відчував сильну слабкість. Потім треба було десь їхати, я на вулиці відчув, що наче втрачаю свідомість. Зайшов до аптеки, попросив поміряти тиск, але мені відмовили. Сказали, тільки якщо придбаєте тонометр, тоді зможете поміряти. Я вже не міг сваритися, бо сказав їм, що я військовий, і мені зле, і що це треба зробити терміново, але таке було відношення в тій аптеці… Я зайшов у клініку діагностичну і там попросив поміряти тиск. Поміряли і здивувалися, навіть трошки злякалися, бо тиск був 80 на 35. Це дуже низький показник. Зазвичай у мене не було проблем з тиском. Бувало таке, що він підвищувався. Не критично, але все одно більше, ніж нормальні показники. І це теж відчувалося як щось, чого раніше не було. Відчувалося як збій у здоров’ї.

Тоді я звернувся неофіційно до психіаторки, пояснив їй ситуацію, що поки я не хочу лягати на лікування, можливо, вона якось медикаментозно мені допоможе. І вона мені виписала декілька препаратів, протитривожні, антидепресанти. Ну, я їх коротким курсом пропив. Не скажу, що значне покращення було.

А потім стався інший бойовий епізод, так само на острові, на Дніпрі.  Ми за добу висунулися  на вогневу позицію, і дуже швидко ворог визначив наше місце перебування. Спочатку, то вже було влітку, закидали нас зажигалками з дронів. Той острів почав горіти. Причому горіти дуже швидко, так, що падали великі дерева, і додатково були скиди з дронів, працював міномет, ФПВ. Але нам вдалося через це все вийти до точки евакуації, і за добу нас евакуювали.

Але під час цього завдання у мене така сталася неприємна ситуація, випали вузли геморою. І це потребувало оперативного лікування. За декілька днів я вже був у шпиталі. Зробили операцію, потім місяць відновлення. І от під час перебування в шпиталі я звернувся до військового психіатра, розказав йому про свій стан. Він мені вже виписав більш серйозні препарати. Антидепресант, протиепілептичне та антипсихотик. І тоді мій стан так покращився, бо я йому пояснив, що в мене така неконтрольована агресія, що мені наче легко буде когось вбити взагалі випадково, за якусь незначну дію. Тобто такі неконтрольовані стани відбувалися. Ну і я не скажу, що був на грані самогубства, але були такі думки, не нав’язливі. Просто в моменті я там щось робив і приходила думка, що треба взяти лезо, розрізати собі руки. Отаке от. А потім я якби намагався раціонально щось знайти в цій думці, чому вона от прийшла в моменті, хоча нічого не відбувається, і не міг собі пояснити.

От просто якось воно неконтрольовано виникає, і наче здається, що так треба зробити, але потім думаю, навіщо так робити. Ну і навколо цього всього – я вважаю, що це якби дрібнички, але був розлад харчової поведінки. Після операції я за місяць схуд десь на 15 кілограмів. Така слабкість була.

Теж якось незрозуміло мені було, як повертатися до війська. Але мав повертатися, пояснив командуванню, але вони й так знали, що в мене вже мінімум ресурсу. Ну і от у такому стані я перебуваю вже рік.

Ще  приймав антидепресанти. Вже закінчив їх приймати, поступово зменшив дозування, вдвічі, потім через місяць взагалі перестав пити. Але все одно є безліч препаратів, які мене підтримують протягом дня, і таких, іноді сумнівних. Я це психіатру розповідав, що я там можу приймати валіум або, наприклад, прегабалін. У високому дозуванні, щоб більш-менш нормально почуватися. Ну і так, він, звісно, казав, що не треба цього робити, що треба лягати на лікування, але досі я у війську і намагаюся не потрапити у психіатричну клініку, бути функціональним. Для того використовую купу різних стимуляторів, але з розділу спортивного харчування.

Тобто кофеїн, l-карнітін?

От якраз кофеїн намагаюся прибрати, але є різні предтреніки, по типу креатина або вітамінно-мінеральних комплексів. Прямо жменями ці таблетки їм, або порошки розчинюю, амінокислоти тощо. І воно насправді за рахунок якоїсь такої фізичної активності більш-менш підтримує. А для того, щоб нормально засинати, так само п’ю мелатонін, п’ю прегабалін, від колективів присилають Олії CBD. Так, вдається, вдається виключатися і включатися.

Всі чотири рази було так, що тобі потрібно було допомогти всім навколо, і потім уже ти сам отримував якусь першу допомогу, чи взагалі не отримував?

Так, всі чотири рази треба було виконувати свою роботу. І вже після я не звертався по допомогу.

Тобто це все було самолікуванням?

Виключно самолікуванням, бо я орієнтувався на те, що насправді маю там доступ до великої кількості різних медикаментів.

Ну, знову ж таки, по своїй посаді. Тому… Самолікування, яке насправді тільки частково знімало симптоматику, не більше.

В терапію ти так і не потрапив? В тебе тільки медикаментозна була?

Терапія в мене була у військовому шпиталі, після операції. Але це було, напевно, три рази. Три зустрічі всього.

І поки не плануєш?

Ну, десь є розуміння, що це потрібно зробити, але… Ну, в мене інші проблеми… Я не знаю як це пояснити, але мені важко під час відпустки, важко знаходитися у великих містах, важко знаходитися серед цивільних людей, комунікувати, бо наче таке значне непорозуміння відчувається. І тому я зриваюся на агресію.

Так, у війську мені легше. Тут приблизно у всіх однаковий стан.

Були значні проблеми. Ми розлучилися з дружиною. Ну, я розумів, що роблю її нещасливою, бо здебільшого вона плакала, намагалася пробитися до мене, тим більше вихажувала під час відпустки, але я сторонився її, як і близьких друзів – був грубий, різкий. І це не підконтрольно мені. Мені не хотілося приїжджати навіть у відпустку. І знаходячись в війську, я так від неї віддалився, що не знав, що їй розповідати по телефону. Ну, і як пояснювати якісь подробиці того, що відбувається. Якось зробити опис того я міг, але емоційно не міг передати. Так само не міг передати свій стан. То мені було простіше нічого не казати.

Чи відчуваєш ти те ж саме в терапії, що це просто якась прірва порівняно з цивільним життям, бо, скоріше за все, терапевт не буде розуміти емоційні стани, через які ти проходиш?

На жаль, так. От ти зараз мені наче підкреслила таку основну тезу. Тому що я там для себе не міг знайти відповідь, “а чому?” То дійсно так. Бо той психіатр, який був у військовому шпиталі, він був військовий, з безліччю виїздів у зону бойових дій. І йому я міг розповідати. Наче була така впевненість, що він розуміє, про що я йому говорю. А мене лякає й відсторонює те, що я не буду почутим.

А чи можеш ти, наприклад, до нього звернутися, щоб він тобі порадив терапевта, який також має військовий досвід?

Я намагався до нього прийти навесні цього року. Мене відпустили в Одесу якраз, щоб розлучитися з дружиною. Це неофіційно було на декілька днів. Я прийшов на відділення, але він був у відрядженні і мене прийняв інший психіатр. Ми там з ним порозмовляли, він мені одразу сказав, що все, він робить направлення на лікування, що мені треба лягати в клініку. Але я його дуже попросив того не робити, пояснив, що я неофіційно приїхав, і що там будуть проблеми, що я наче в СЗЧ, якщо так станеться. І це проблеми для всіх – і для мене, і для мого командира.

І тоді він мені написав направлення, щоб я з тим направленням прийшов до начмеда, щоб командир мені написав характеристику, і я приїхав вже саме по офіційному направленню на лікування. Ну і звісно, що я того не зробив, знищив то направлення.

Крім спортпіту, чим ти зараз допомагаєш собі справлятися з переживаннями? І чи є хтось, хто тобі допомагає? Це тільки побратими, або все ж є хтось із цивільного кола, хто підтримує і допомагає справлятися з емоційними гойдалками?

Одразу скажу, що з цивільного кола я близько ні з ким не спілкуюся. Я можу комусь розказати якісь події, але не можу розказати про своє сприйняття цих подій. Допомагає мені те, що я намагаюся тут, на локальному рівні, тренуватися і навіть тренувати. Так разом з побратимами та посестрою придбали різне спортивне обладнання. Такі фізичні навантаження, вони більш-менш допомагають якісь психічні стани контролювати.

Агресія виходить у важких повторюваннях зі штангою.

Але це ж не тільки фізичне навантаження. Я пригадую, ти ще вступив у медичний коледж?

Ти просто намагаєшся постійно займати себе чимось?

Оце, певно, є основою мого життя.

Якщо тобі ок, можеш розповісти, чи є моменти, які нагадують про травми, і якщо є, то які?

Так, різні звуки міста сприймаються доволі тривожно. І насправді мені це не подобається. Треба спілкуватися з людьми. Треба спілкуватись людьми. На жаль, дуже часто сняться якісь бойові епізоди, або з продовженнями, або якісь альтернативні версії, що я бачу на об’єктах ворожих військових і біжу попереджати своїх побратимів. Або атака дронів, отакі в мене сни. Агресивно став сприймати російську музику. Для себе відмовився і агресивно реагую, якщо хтось публічно її слухає. 

І російська мова теж сприймається як ворожа. Бо я пригадую позиції росіян, було чутно, як вони там кричали, якісь накази віддавали. Але так. Це сприймається як вороже для мене. І дуже прикро, що в Одесі це не сприймається як вороже.

Але, наскільки я пам’ятаю, ти все ще російською розмовляв у минулому інтерв’ю “Колективам Солідарності”?

Може бути, може бути таке. Але якщо то відеоінтерв’ю, то воно було знято восени 22-го року, до більшості бойових епізодів.

Це правда, так. Ну, бо я взагалі завжди був російськомовним, з Донецької області. Для мене українська мова була чимось віддаленим. Я її не практикував.

Ти все ж відчуваєш, що тобі необхідна якась додаткова підтримка? Якщо так, то яка саме?

Я для себе бачу рішення лікування в психіатричній клініці. Поки я відштовхую від себе таку версію. Спробую тобі пояснити свої теперішні стани.

Тут, де я знаходжусь, наразі відносно спокійно, тут все відносно. Але я можу поспати до десятої, до одинадцятої іноді, бо дуже погано засинаю. І коли я починаю день, іноді по пів години просто сиджу і дивлюся в ніщо, намагаюся знайти якийсь алгоритм дії, щоб почати цей день. І наче не знаходжу його, така розгубленість. Потім чіпляюсь за якийсь ритуал, що треба зробити чай, і вже якось стає легше, це наче перший крок. І так шукаю наступний крок, і наче входжу в день. Не знаю, чи щось мені дистанційно допоможе –  якісь медикаменти, важко сказати. Я думаю, що точно не допоможе варіант самолікування, бо він просто мене виключає і включає, і то не є добре. Але лякає, лякає саме ситуація з таким примусовим лікуванням.

Наче вже нуль ресурсу, щоб знаходитися у війську. Ну, вже тривалий час – нуль ресурсу. Але я не розумію, як знаходитись не у війську. Бо якась прірва відчувається між поверненням додому і теперішнім моїм станом.

Як розумію, в тебе також є прірва між тим, щоб би ти порадив іншій людині зі схожим досвідом, і з тим, що ти для себе вбачаєш правильним наразі. Я маю на увазі, іншій людині з ПТСР, наприклад, ти б, скоріш за все, порадив пройти терапію?

Так, я пропустив цей момент, бо тоді якраз, коли був у шпиталі, я звернувся до військового психіатра, він мені поставив в діагноз ПТСР у вигляді тривожно-дисфоричного синдрому. Це розлад, через який я не можу радіти. Я не знав, що таке є, але мені це трошки смішним здається.

Ну, якщо в когось, як у мене діагностований ПТСР і цей розлад, я порадив би звертатися до психіатра. Це точно. І порадив би робити це якнайшвидше. Бо мені треба було це зробити ще в 23-му році. Щоб не знаходитись в такому… Я не знаю, як визначити свій стан. Не знаю.

Дуже сильна розгубленість. І військо допомагає, бо я знаю, що мені треба робити в більшості ситуацій. Якщо щось відбувається, то в мене є готовий алгоритм дій. Я знаю, як зібратися, як пересуватися, як надавати медичну, дошпитальну допомогу. Я можу це пояснити іншим, можу організувати групу евакуацій тощо. Купа кейсів, які мені легко даються. А в цивільному житті наче нічого не знаю.

Треба починати життя наново.

Чи правильно я розумію, що в цьому стані ти дуже залежиш від зовнішнього фактора, який би змушував тебе рухатись? Бо в цивільному житті, по факту, стимул повинен бути тільки всередині. На позиції, скоріше за все, багато зовнішніх факторів, за які ти чіпляєшся і трохи можеш відволіктися від цієї розгубленості?

Так тобі скажу, що з військовими, з побратимами мені не треба, не треба запускати якісь процеси. Вони самі по собі запускаються.

І тому мені значно легше. Не треба щось пояснювати, щось додаткове. Я просто проговорюю, і це всі розуміють. Тобто мені прям чимало зусиль треба в цивільному житті, щоб комусь щось пояснити. І зазвичай це вже в якийсь наказовій формі, і звісно, що я там не маю права так робити, комусь щось наказувати.

Але тут військо — це нормально.

З системою реабілітації ти не так багато зіштовхувався? Чи допомагав людям на реабілітації?

Намагаюся це робити, але це спрацьовує іноді ситуативно. Намагаюся організовувати, коли, наприклад, звертаюся до офіцерів із морально-психологічного забезпечення, щоб вони виконували свою роботу і проводили хоча б анкетування, тестування особового складу. І таки мені вдавалося вибивати от ці тести, що я їх роздавав у військовому підрозділі, бійці відповідали на різні питання. У більшості рівень депресії визначали ми – середній або високий. І ще я намагаюся якось в моменті, за допомогою різних медикаментів, відверто придушувати якісь стани.

Після стресових епізодів, коли бійці повертаються в розташування, я з ними розмовляю, щоб визначити, які саме медикаменти їм дати, щоб вони могли хоча б поспати. Або вони до мене приходять з такими запитами, бо знають, що я найду навіть щось рецептурне, що трошки покращить їхній стан.

Тобто навіть не проходячи реабілітацію, ти все одно помічаєш якісь моменти, які можна було б змінити, покращити, і намагаєшся їх навіть трохи штовхати власноруч? До когось звертатись, комусь “настучати по голові”?

Так, так, ну оце правильне слово, що я намагаюсь. Мені казали, що я такий, якщо щось не вдається, то наполегливо це вибиваю в будь-який спосіб. Ну і так, казали, що за це з повагою до мене відносяться, з особливо високою. Що я кожний запит не залишаю без якоїсь відповіді. Навіть якщо це взагалі щось не з моєї зони відповідальності, то це, скоріше, можуть бути звернення саме до офіцерів на морально-психологічне забезпечення.

Були такі випадки, що я наполягав за бійців, які зловживають алкоголем. В нашому підрозділі, коли були інші командири, їх просто задували. Якщо ти знаєш, що це означає. Їх відвозили в ВСП, військову службу правопорядку, в медичний заклад і зафіксовували, що вони в стані алкогольного сп’яніння. Їх залишали без премії, сотки гривень, які в зоні бойових дій виплачують, і ще штрафували додатково. Тобто ніхто не питав, що сталося і чому цей боєць напився. Нікого це не цікавило. Я намагався зрозуміти, в чому причина, по кожному такому випадку. І наполягав, коли дізнався, що декілька бійців не можуть контролювати свої стани, вони відчувають постійний стрес і для них це рішення. Це як для мене, наприклад, випити валіум чи прегабалін, але все одно я залишаюсь дієвим, а вони в стані сильного алкогольного сп’яніння звісно що менш дієві. Так їм легше було переносити той стрес. Вони шукали альтернативи. Я через тих офіцерів відправляв на кодіровку таких бійців.

Ти завжди це помічав, чи це прийшло з досвідом, що ти став більше вмотивований дивитися в корінь проблеми, якщо бачиш людину в такому стані?

Я з досвідом почав намагатися розуміти їхні проблеми. Так само і тих бійців, які по пів року не бачили свої сім’ї, які теж нервували, через це навіть відмовлялися від виконання якихось завдань і казали, що підуть, самовільно залишать військову частину, аби побачити свої родини. Я це теж почав відчувати через свій власний досвід, коли почались проблеми.

Продовжуючи цю тему, що ти думаєш про децентралізовану допомогу військовим і чи вважаєш, що такі ініціативи мають майбутнє?

Це те, що було перший раз після операції, чи вже другий?

Перший раз.

Вона [централізована допомога] не працює, вона просто відсутня. Ці офіцери з морально-психологічного забезпечення займаються тим, що виконують якусь паперову роботу на рівні штабу. І вони навіть не знають бійців свого підрозділу. Не те що їхні проблеми, не знають, що в бійців відбувається в родинах, не знають про їхній теперішній психологічний стан або травматичний досвід вже під час війни. Вони їх просто не знають в обличчя. А про яку тоді допомогу може йтися? Вони не приходять, не дивляться, як хто живе. Вони просто займають посади і все.

Я якось переглядав навіть ту документацію, яку вони мають виконувати. Там відсутня інформація по більшості бійців. Там має бути інформація про освіту, склад родини тощо. Ця інформація відсутня. Навіть у випадку якоїсь трагічної ситуації не буде зрозуміло, кому повідомляти про те, що сталося. Бо просто в таблицях відсутні дані.

Ініціативи я не бачив, не бачив. Бо люди, на жаль, випадкові на цих посадах.

Випадкові у сенсі, що рандомні, або вони все ж мають якусь освіту чи розуміння, але не вмотивовані?

Скоріше, вони не мають освіти. На офіцерських посадах достатньо мати вищу освіту. І серед таких офіцерів, яких я знаю, не було жодного з освітою рівня психолога, на жаль.

Навіть психолога*?

Навіть, так.

Так, вони просто проходили якісь спеціальні курси і все. І дуже велике питання, як ті курси були організовані. Бо якщо ти чула, є такий протокол, який допомагає у критичній ситуації вивести бійця з бойового стресу. Там є послідовність дій. Я з цим протоколом ознайомився на курсах з тактичної медицини в Німеччині. Я там проходив, вже не знаю, яку, далеко не першу підготовку на рівень бойового медика. І от перше, чому там навчили, це протоколу iCOVER**. І там кожна літера відповідає за дію, яку треба виконати. Ну і, звісно, там є опис, як саме цю дію треба виконати. На жаль, ці офіцери на посадах навіть не були знайомі з протоколом iCOVER. Тобто це найменше, що вони можуть зробити, але вони цього навіть не знають.

*Психолог – це спеціаліст, який має вищу гуманітарну освіту і не завжди є лікарем, а також не зобов’язаний проходити додаткову спеціалізовану підготовку з психотерапії

**Комплексний протокол реагування в умовах підвищеної загрози, створений для швидкої евакуації, прикриття та захисту цивільного населення і військових, дослівно “Identify buddy in need, Connect, Offer commitment, Verify facts, Establish order of events, and Request action”

Якщо централізована допомога не функціонує, ти вбачаєш перспективу у ветеранських організаціях? Чи це теж якось недовіру викликає? Ти б сам хотів брати участь у такій ініціативі?

Так. Звісно, що це перспектива. Можливо, це єдина ефективна перспектива. Бо примусова медицина доволі сумнівна.

Окей, ми в цілому закінчили зо всіма питаннями. Я дуже дякую, що ти поділився тим, чим зміг, і спробував донести до мене якийсь свій досвід, який може складно іноді трансформувати у слова. Чи є в тебе щось, що ти хотів ще додати?

Ну, я хіба що підкреслю цю твою думку з приводу ветеранських організацій, що дійсно треба об’єднуватися. Я не намагаюся шукати в суспільстві якусь подяку за свій вибір і за свою роботу.

Але хотілося б, щоб суспільство не дивилося на мене як на пораненого або хворого, не сприймало мене як військового з ПТСР, який має побажання. І якось смішно і невлучно було б слухати подяки, тим більше від цінних представників.

Коли були перші дні війни, і добровольці першої хвилі, я в тому числі, робили вибір, ми орієнтувалися зовсім на інше. Не за якісь гроші, не за якісь подяки. І хотілося б, щоб подякою була якнайшвидша соціалізація і повернення до життя.

Ось ти кажеш “хотілося б, щоб суспільство не дивилося на мене як на пораненого або хворого”, в чому це проявляється?

Це буде значна соціальна напруга, коли військові повернуться із зони бойових дій. Я не вірю, що на державному рівні запрацюють якісь дійсно ефективні механізми контролю і врегулювання цієї проблеми. Скоріше за, все це будуть саме ветеранські об’єднання. Тобто це будуть дійсно такі більш низові ініціативи.

Був випадок, коли я під час відпустки тусувався с товаришами і товаришками. І один з них включив через блютуз-колонку ру реп про анархопутіна, я попросив його два рази “гасити баян”, а після жбурнув колонку в стіну. На що вислухав, що я хворий і мені треба в псіхушку, побачив переляк частини присутніх, один почав казати, навіщо я розбив колонку, бо то майно, але його осадив інший ветеран. Далі німа сцена з напругою, яку почав розряджувати питаннями – “А що такого сталося?” І “чому я мушу подібне терпіти?” І ніхто не запитав, а що ж сталося в мене, чому я зробив саме так, що мене зтригерило.

Тобто це засудження агресивної поведінки військового. Звісно, що я міг звернутися і в більш коректній формі, пояснити що мене тригерить рос музика, а тим більш згадування прізвища диктатора в ній. Розказати, що я сам донедавна слухав кожен ранок Лєтова, Янку.

Тому я вважаю що, суспільство не готове до повернення військових, і не готується. То буде ще одна трагедія, коли так станеться. Буде чимало агресивних  і радикальних дій.

Я хочу повернутися і працювати в майстерні. Хочу, щоб на білбордах не було реклами, де війна подається як романтична пригода з будь-яким сценарієм; хочу, щоб, патрульні мусора зайшли на СП-шки й патрулювали лінію зіткнення, хочу, щоб дядьки на городах не косили траву в ММ14 [в камуфляжі].