Припинення вогню: як виглядає економічна ситуація Донбасу через одинадцять років з початку окупації?  

За понад десять років окупації регіону не відбулося економічного дива, або бодай зменшення стагнації, яка почалася ще у буремних девʼяностих, та чи дійсно сучасний Донбас є «територією другого сорту» навіть в межах самої росії? 

Життя на окупованих територіях — це постійний дефіцит, пошук заробітку, залежність від рішень окупаційної адміністрації, за заявами яких прихована глибока соціальна нерівність та економічний занепад. І саме в таких умовах формується простір примусового виживання — де люди тримаються не завдяки системі, а всупереч їй.

Важливо: в умовах окупації і контролю місцевих медіа майже неможливо знайти обʼєктивні дані, більшість цифр, наведених в цьому тексті є результатом підрахунку даних з відкритих джерел, місцевих телеграм каналів та звітів офіційних представників місцевої влади.

Соціально-економічна ситуація.

На Донеччині та Луганщині рівень зарплат місцевих значно нижчий, ніж у росіян, що приїжджають працювати на окуповані території*. 

*В основному, різниця повʼязана з умовами, які зустрічаються у великому відсотку фахових вакансій, серед яких: наявність всіх необхідних документів рф включно з паспортом, досвід роботи на російських підприємствах (компаніях) від року до пʼяти.

Те, що на початку окупації здавалося високим заробітком, наразі часто є недостатнім для нормального життя в місті.

Наразі середня зарплата в Донецьку близько 27 тисяч рублів, в Луганську — 55 тисяч. Офіційний прожитковий мінімум становить 16 669 рублів. 

Найвищі зарплати отримують військові і «чиновники» окупаційних адміністрацій та інших структур, які погодилися на співпрацю, будівельники. 

Також зарплати вище середнього пропонуються медичним працівникам, через відчутний брак фахівців, проте навіть з кращими зарплатами вакансії не закриваються, а отримати кваліфіковану медичну допомогу та ліки по містах стає складно. 

Ціни на оренду житла залежать від населеного пункту, до прикладу, довгострокові пропозиції в Донецьку починаються від 15 000 рублів.

Влітку цього року було запроваджено підвищення тарифів на комунальні послуги, щоб «мешканці днр звикали жити за російським стандартом»*.  

*Пряма цитата матеріалу газети «Комсомольская правда»

Електропостачання здійснюється «з плановими відключеннями». Водопостачання функціонує зі значними перебоями.

Навесні в російських медіа писали, що з початку року більше сорока підприємств регіону припинили виплати зарплат своїм працівникам, в тому числі підприємству «Вода Донбасу». 

За словами місцевих мешканців, для однієї людини із власним житлом в місяць треба мати хоча б 35 тисяч рублів, тоді як комфортне життя починається від 70-80 тисяч, в залежності від міста, без урахування витрат на дітей. 

З початку року почала діяти нова російська система оподаткування, що вплинула на доходи жителів окупованих територій — податки виросли втричі. 

Ціни на деякі продукти харчування вище, ніж в москві, постійно зростає вартість послуг, зарплати відстають, а інфраструктуру, що продовжує руйнуватися, системно не підтримують. Через завищення цін місцеві часто їздять в сусідні регіони росії — за мʼясом, рибою, іншою продукцією. Одяг замовляють з китайських товарів в російських інтернет-магазинах, бо вони відчутно дешевші за ринкові.

Мобільний звʼязок та інтернет залишаються дорогими та неякісними — місцеві провайдери досі використовують старе обладнання українських мереж, або ж тимчасові російські рішення. 

Громадський транспорт працює зі збільшеними інтервалами. Таксі вважається розкішшю, ціни на поїздки вище, ніж у великих містах росії, і залежать від наявності пального. 

Демографічна ситуація в тому ж Донецьку складна — хоча рф не проводила перепис населення, неофіційно третину населення складають люди пенсійного віку (старше шістдесяти років), народження відчутно знизилася (17,7 тисяч новонароджених в 2013 році, порівняно з 7,4 тисяч в 2023, офіційні дані). 

Пенсії тих, хто оформив їх отримання до кінця 2022 року наразі вищі, ніж середні українські — росіяни зацікавлені тримати їх високими, щоб люди погоджувалися брати російські паспорти і ставали статистикою «російських громадян» в регіоні. 

За сприянням уряду, триває активна міграція з різних регіонів росії, особливо популярним наразі є заселення Маріуполя. 

Використання економічного тиску на українців на окупованих територіях є ще одним прикладом колоніальної політики росії. Надання допомоги переселенцям із росії для їхнього переїзду на окуповані території — це спосіб зміни демографічного складу регіону та місцевого населення. Це лише частина тактик, які використовують окупаційні сили для тиску на українців на захоплених територіях.

Промисловість.

Міністр промисловості і торгівлі рф Антон Аліханов повідомив, що на окупованій частині Донбасу станом на 2025 рік «стабільно працюють» 637 промислових підприємств і 13 тисяч працевлаштованих на них людей. 

Для порівняння, до 2014 року в Луганській області функціонувало майже 1,9 тисяч підприємств, в Донецькій області — понад 2 тисячі, а на одному лише металургійному комбінаті «Азовсталь» у Маріуполі до повномасштабного вторгнення працювало близько 11 тисяч працівників. Також міністром було обіцяно, що з наступного року буде спрямовано додаткові ресурси на відновлення і розвиток промислових підприємств Донецької області, а також на створення в регіоні індустріальних парків та технопарків.

«Донецьксталь» або Донецький металургійний завод є одним з найбільших комбінатів окупованої Донеччини, що наразі функціонує — на ньому працює близько 3 тисяч працівників.

 Підприємство постраждало від обстрілів і потребує модернізації, для чого було залучено фахівців, зокрема, з Ірану. Завод щомісячно завдає збитків на понад 250 млн рублів і потребує щонайменше 3 млрд рублів для стабілізації роботи, в той час як збут продукції ускладнено — крупні трейдери у Криму, Луганську і москві не пускають донецький метал на свої ринки. 

За інформацією Міністерства промисловості рф, інше підприємство в Донецьку, «Енергоспецмаш» відновлено на 90% і запущено в експлуатацію після простою, проте жодних подробиць не вказано. 

Територію колишніх заводів «Азовсталь» і «Азовелектросталь» збираються розділити на ділянки та передати окупаційним російським інвесторам для створення індустріального парку, та реальних інвесторів або строків запуску не названо.

Під час боїв за Маріуполь у 2022 році комплекс «Азовмашу» зазнав серйозних руйнувань, але окупаційна влада повідомляє, що підприємство «змогло вижити», і в надскладних умовах продовжує працювати, ймовірно, на внутрішні потреби окупованих територій чи рф. 

Луганський завод «Лугамаш», який до початку війни виробляв обладнання для залізничного транспорту та іншої техніки, наразі фактично поглинено російською компанією «Трансмашхолдінг», а великі цехи заводу поділені між різними компаніями для реалізації російських промислових проєктів. 

Станом на літо 2025 року, металургія регіону стоїть на межі повного занепаду, обʼєднання керівників ключових підприємств зверталося до російської влади із закликом до обмеження імпорту металопродукції з «дружніх країн» (до прикладу, Китаю) аби захистити місцевих виробників. Часткове відновлення роботи заводів має політичне значення — показати, що захоплені території здйснюють вклад в «обороноздатність та економіку» рф. Металургійні заводи можуть постачати сталь для укріплення або ремонту техніки, машинобудівні — виробляти комплектуючі для військових потреб.

Співпраця росії з Китаєм ширшає і до Донбасу, ООО «Каранський карьєр», що знаходиться в приватній власності, законтрактовано для постачання щебеню та граниту для неназваної китайської фірми. 

Російська держава пропонує своїм міжнародним партнерам, таким як Китай чи Іран, щоб їхні капіталісти розділили прибутки на окупованих територіях. Українські робітники не мають іншого вибору, окрім як знайти роботу, щоб вижити в повсякденному житті. Для потреб промисловості робітників переміщують з Росії як поселенців у рамках процесу колонізації.

Представники рф прагнуть довести у медіа, що вони розвивають окуповані території — як для місцевої, російської аудиторії, так і для міжнародної політичної арени. Проте багато таких заяв досі не мають реального підтвердження і залишаються лише обіцянками на словах та папері. Після 11 років ситуація для промисловості та робітників лише погіршилася. Ми маємо приклад капіталістичного експансіоністського імперіалізму — однієї з причин вторгнення росії в Україну.

Вода.

Ситуація з постачанням води є критичною — росіяни знищили всю інфраструктуру каналу постачання «Сіверський Донець», єдиного шляху, яким подавали воду як на окуповану, так і на підконтрольну Україні територію Донецької області. 

Не прямою причиною, скоріш побічним наслідком є підрив росіянами Каховської ГЕС влітку 2023 року, коли за короткий час змінилася вся гідрокарта регіону: сильно впав рівень грунтових вод, горизонт прісних джерел опустився більше ніж на сто метрів, через що в багатьох колодязях вода зникла, відбулося обміління водойм. 

Прикладом критичного обміління є Зуївське й Ольховське водосховища, через що може зупинитися одна з ключових ТЕС, що покриває до третини потреб окупованої частини регіону. Також критично обміліло Єлизаветинське водосховище — головне джерело водопостачання для Луганську й агломерації.

Згідно з графіком підприємства «Вода Донбасу» з кінця липня в Донецьк і Макіївку воду подають раз на три дні, на чотири години. В інші міста, зокрема в Маріуполь, воду дають раз на два дні. У соцмережах мешканці Донеччини скаржаться, що не мають водопостачання тижнями, деякі — до місяця. Окупаційна влада організовує відправлення водовозів з москви в по районах, та пропонує використовувати забруднену воду із шахтних виробок.

Ще у 2014 році донецький водогін був зношений до 80%, а з початку окупації місцева влада не проводила майже ніяких відчутних ремонтних заходів для поліпшення ситуації. Дєнис Пушилін звітував про втрату воду на рівні 65% — це вода, яка втрачається в несправних комунікаціях, трубах, і не потрапляє до споживачів. На зустрічі 4 серпня Пушилін доповів Путіну про усунення сотні проривів на добу і до двох тисяч на тиждень «на піку». 

Після 2014 року Україна не перекривала канал Сіверський Донець, по ньому вода надходила до початку боїв і руйнувань 2022 року. Новий канал Дон–Донбас, який побудували вже під час повномасштабної війни з численними порушеннями, під керівництвом заступника міністра оборони рф, видавав недостатній обʼєм постачання для забезпечення навіть частини регіону. 

Швидкого рішення не існує, на будівництво нових гілок водогонів та заміну мережі потрібне фінансування й роки. Та станом на кінець вересня, на Московському фінансовому форумі було заявлено, що рішення щодо другої гілки водогону Дон–Донбас ще не ухвалено, натомість вирішення проблеми бачиться в повному захопленні росіянами водогону Сіверський Донець–Донбас.

На прикладі окупованого Донбасу ми бачимо, що зайняття людей вирішенням базових потреб є частиною окупаційної політики, а життя під загрозою ядерної катастрофи, з непередбачуваною російською армією та російською владою є повсякденням для українців в окупації.

Тут ми торкнулися лише кількох тактик, які росія використовує на окупованих територіях. Ми також провели інші дослідження щодо житлової ситуації та примусової депортації дітей — закликаємо вас їх прочитати.

Ми закликаємо вас не забувати про людей на окупованих територіях і всюди, де можете, виступати проти визнання та нормалізації анексії територій і людей, захоплених силою з 2014 року. Є спроби помʼякшити формулювання окупації на рівні ООН, і нам справді потрібен ваш голос, щоб цього не допустити.

Не дайте людям на окупованих територіях помирати мовчазною смертю — фізичною, моральною чи політичною.

Як антиавторитарії, ми маємо робити все можливе, щоб гарантувати людям вільне життя, і бути спроможними їм допомогти.

Наразі наші товариші воюють за те, щоб усі люди, які зазнають репресій під окупацією, стали вільними.